Як війна змінює український агротех: сім стартапів, що вирішують проблеми агросектору

Історія AGRONIX почалася не з дрона, а з людей — точніше, з їх дефіциту. Проблема, яку вирішує компанія, — цілком практична: досвідчених трактористів-механізаторів, здатних керувати обприскувачем, стає дедалі менше з кожним роком. Частина пішла на фронт, частина виїхала за кордон, а молодь неохоче йде на ці посади навіть за високу зарплату.

AGRONIX пропонує дрони як заміну класичному обприскувачу для внесення пестицидів проти хвороб, шкідників і бур’янів. Перевага не лише в тому, що дрон закриває дефіцит операторів техніки: за словами команди, самохідний обприскувач витоптує колесами до 5–10% урожаю на кожному полі, тоді як дрон не торкається землі, а водночас витрачає значно менше води — 10–20 літрів на гектар проти 200–300 літрів у класичної техніки. При цьому найдорожчий дрон у комплекті коштує близько 40 тисяч євро — проти 300–800 тисяч за самохідний обприскувач, а два дрони здатні виконати обсяг роботи одного такого обприскувача.

AGRONIX системно працює над довірою до технології: компанія вже кілька років проводить реєстраційні досліди для міжнародних виробників пестицидів на кшталт FMC та BASF, щоб дрони офіційно потрапляли в рекомендації із застосування конкретних препаратів. Прогноз команди — упродовж наступних 5–10 років дронами має вноситися 20–30% усіх обробок на українських полях.

YHarvest береться за проблему нестачі даних. Ідея виникла з поєднання двох досвідів засновника — роботи з відкритими даними для міжнародних організацій і давнього захоплення хімією.

Класичний хімічний аналіз ґрунту, на якому фермери будують плани на кілька років наперед, — це, по суті, один знімок стану, який постійно змінюється.

«Мені було незрозуміло, як з одного лабораторного аналізу можна побудувати стратегію без розуміння, що відбувається в ґрунті в динаміці», — пояснює засновник логіку, яка й привела до створення компанії. Разом із давнім другом, який має технічний бекграунд у розробці пристроїв, вони створили перші прототипи й перемогли у конкурсі акселераційної програми «Агрочеллендж».

На відміну від разових замірів електропровідності технікою, яка об’їжджає поле раз на сезон, сенсори YHarvest лишаються в полі й знімають дані постійно — це стало можливим завдяки одразу кільком факторам, що збіглися в часі. Кожен сенсор дає десять різних шарів даних, а звіт для фермера формується раз на три дні. Показовий приклад із власної практики команди — виноградник, де сенсори зафіксували, як дощ розчинив внесені добрива й підвищив електропровідність ґрунту вдесятеро, а потім показник поступово повертався до вихідного рівня за мірою того, як добрива вимивалися глибше в ґрунт: так фермер бачить не просто факт внесення добрив, а їхню реальну — і обмежену в часі — ефективність.

Ще одна відмінність компанії — сенсори стоять прямо в полі, тоді як класичні метеостанції великих господарств зазвичай ставлять у селі, подалі від крадіжок, і через це господарство може пропустити локальний дощ за кілька кілометрів від станції. Дослідження, проведене разом із партнерами в межах поїздки до США (Berkeley — з бізнесового боку, Каліфорнійський університет у Девісі — з агрономічного), показало, що завдяки точнішому розумінню динаміки ґрунту фермер може скоротити внесення добрив до 15%, не втрачаючи врожаю. 

Ідея HEFT народилася на перетині двох проєктів засновника Сергія Решкова, який 13 років працює в молочному агротех-бізнесі. Попередній його стартап займався керуванням годівлею — і саме через спілкування з фермерами команда виявила іншу значущу проблему: пропущені цикли тічки та невчасно виявлені хвороби, які коштують фермеру, за оцінками компанії, близько 300 доларів на корову на рік, а глобально — до 40 мільярдів доларів втрат щороку в усьому світі.

Технологія HEFT — це нашийник із акселерометром, який працює за принципом Apple Watch: збирає дані про активність, сон, жуйні рухи (румінацію) корови. На основі цих патернів система визначає момент найбільшої фізичної активності — вікно, коли корову потрібно осіменити. Дані аналізує ШІ, який зараз навчається розпізнавати ще й ранні ознаки хвороб на кшталт маститу чи кетозу — цей напрям поки на етапі збору даних, тоді як точність визначення тічки вже сягає 98%. Фермер бачить усе на веб-платформі: загальний стан стада, показники по кожній корові окремо, сповіщення про відхилення.

У компанії наголошують, що нашийник не робить роботу за працівника, а допомагає йому виконати її вчасно й точно, замість щоденного ручного обходу й обмацування кожної тварини. 

Ідея Raymetra виникла з досвіду одного із засновників — Олександра, який керував розбудовою одного з найбільших в Україні заводів із переробки сої і на власні очі бачив, як влаштована інвентаризація зерна в силосах: людина вилазить на дах, відкриває люк, страхується й вимірює лазерною рулеткою, як лежить продукція всередині — і так у будь-яку погоду. Перша й головна проблема, яку називає команда, — не точність, а безпека людей; друга — власне похибка, яка при ручному вимірюванні може сягати 10%, а в радарних систем — 5–6%.

Технологічно Raymetra відрізняється від класичних радарів принципово: радар «б’є» у дві точки, домальовує ідеальний конус чи воронку і рахує об’єм цієї уявної фігури. Лідар компанії натомість сканує всю поверхню насипу — до 1,35 мільйона точок за секунду на відстані до 60 метрів — і будує реальну тривимірну модель, яка враховує деформації самого силосу.

«Ідеальних силосів не існує, вони всі деформовані», — пояснюють у команді, чому такий підхід точніший: похибку вдалося знизити до 1%. Систему можна доповнити лабораторними показниками (вологість, натура), а найближчим часом — і автоматичними датчиками вологості й температури всередині силосу, щоб взагалі прибрати ручне введення даних. Результат — інвентаризація, яка раніше могла тривати кілька днів по всьому підприємству, тепер займає хвилини для одного об’єкта, а історію сканувань і навіть відеотрансляцію з середини силосу видно онлайн.

Окрема технічна деталь, якою в компанії пишаються, — механічне самоочищення сенсора перед кожним заміром: конкуренти на кшталт європейської Leica обдувають прилад повітрям, що не повністю знімає пил, тоді як лідар Raymetra вже понад пів року працює на одному об’єкті без жодного збою. Європейські аналоги при цьому коштують у три-п’ять разів дорожче, а Raymetra зорієнтована саме на доступність для українського ринку — сьогодні повна система коштує близько 20 тисяч доларів, але команда вже працює над хмарним рішенням за підпискою і лінійкою дешевших приладів для менших господарств, аби покрити і фермерів з одним-двома бункерами, і великі холдинги.

SAFIS.AI фокусується на вирощуванні рослин у контрольованих умовах: гідропоніці й вертикальних фермах. Проблема цього сегмента — не врожайність як така, а вартість: за оцінками команди, до 70% собівартості продукції у вертикальних фермах припадає на електроенергію, потрібну для освітлення й підтримання клімату. Тому саме тут SAFIS.AI шукає економію. Спеціальне освітлення дозволяє скоротити цикл вирощування, наприклад, салату з 58 до 38 днів, а точний контроль тривалості світлового дня (10–12 годин замість рекомендованих 18) — заощадити до 40% часу і до 40% електроенергії без втрати якості врожаю.

Система складається з бездротових сенсорів на базі технології LoRa — фермер обирає комплект під конкретну культуру: вологість ґрунту чи субстрату, температуру, засоленість, кислотність — і хмарної платформи, яка аналізує дані й дає рекомендації через мобільний застосунок.

Ключовий продукт компанії — цифрові «карти вирощування»: на відміну від загальних рекомендацій виробника насіння, вони враховують конкретні фази розвитку рослини (кенопази) і локальні умови, підказуючи, коли й скільки поливати, підживлювати чи провітрювати, щоб отримати врожай потрібної якості — наприклад, певний стандарт розміру листя для ресторанів чи вищу щільність для переробки на песто. У повністю контрольованому середовищі хвороби рослин трапляються рідко, а основний ризик — саме порушення клімату чи живлення. За словами команди, аналіз якості готової продукції в лабораторії коштує близько 75 тисяч гривень за один аналіз, а саме обладнання для такого аналізу — близько мільйона євро, тому мета «карт вирощування» — дати виробникам і зрештою споживачам зрозумілий, доступний орієнтир якості там, де повноцінний лабораторний контроль просто нерентабельний.

Valvix.AI виріс не з дослідження ринку, а з практики самого засновника: розвиваючи власні теплиці й поля, він поступово збирав невеликі комп’ютери для управління поливом, кліматом, освітленням, холодильниками й котельнею — просто тому, що готових рішень під ці завдання не існувало. Згодом ці розробки перетворилися на систему, яка сьогодні керує не лише його господарством, а й ще десятком господарств, які повністю віддали управління команді. Коли інші фермери почали самі приїжджати подивитися, як це працює, — рішення зробити з внутрішнього інструменту продукт напросилося само.

На ринку вже є багато точкових рішень — окремо для складу, окремо для людей, окремо для поливу, — але вони розкидані між собою; Valvix.AI натомість пропонує один додаток на все господарство. Техніку й інструмент можна «взяти» через застосунок чи чат-бот, і система одразу показує, де що лежить; агроном ставить завдання працівникам прямо в системі, а полив і обробки заплановані наперед і запускаються автоматично, з урахуванням погоди й освітленості. Окремий напрям компанії — контролери клімату для теплиць, які самостійно вирішують, коли відкрити вікна, увімкнути туман для охолодження чи вентилятори, орієнтуючись на прогноз погоди й показники датчиків.

Особливість системи — детальна фінансова прозорість: господарство бачить рентабельність не по середньому показнику на гектар, а по кожному окремому рядку поля чи ящику зібраної продукції, з прив’язкою до конкретного працівника й дати збору. Автоматичні сповіщення про аварії команда наводить як один із найпомітніших ефектів: одна ніч без системи могла коштувати господарству 20–50 тисяч гривень втраченої гарячої води через прорив труби, тоді як зі системою подібна аварія обходиться в лічені гривні.

Компанія почала розробку за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, а до зовнішніх клієнтів вийшла приблизно через чотири-п’ять місяців роботи на власному господарстві — спершу безкоштовно, на правах «головного агронома» для господарств знайомих. Сьогодні перші два користувачі підключаються безкоштовно, далі — 150 гривень за людину на сезон, а обладнання для автоматизації поливу й клімату коштує від 27 тисяч гривень за базовий комплект; за словами засновника, на підключення до системи вже стоїть черга фермерів.

Ідея Sirocco Energy виникла з особистого досвіду одного із засновників, який працював на виробництві лопатей для класичних трилопатевих вітрових турбін — і бачив не лише переваги цієї технології, а й її обмеження: вона добре працює там, де є достатньо сильний і стабільний вітер та багато вільного простору. Перші спроби команди були орієнтовані на міський вітер, але вже з 2021 року стало зрозуміло, що навіть турбіна, яка обертається в місті, не завжди економічно виправдана з погляду виробництва електроенергії. Тому фокус змістився на приміський вітер — саме за межами міста розташована більшість бізнес-споживачів електроенергії, тоді як класичні турбіни, навпаки, ставлять ще далі, у місцях із найсильнішим вітром.

З 2021 року команда пройшла кілька циклів R&D і протестувала декілька версій прототипів: попередню 8-кіловатну турбіну більше року випробовували в Київській області, а зараз компанія готується встановити перший пілотний зразок потужністю 30 кВт. Далі в планах — 100 кВт, а згодом 500 кВт і 1 МВт, причому 30-кіловатна модель розглядається як спосіб для бізнесу протестувати технологію перед масштабуванням на більшу потужність. На відміну від класичних вітрогенераторів турбіна Sirocco Energy не створює аеродинамічного шуму та розрахована на нижчу швидкість вітру. За оцінками компанії, з урахуванням терміну служби турбіни 20–25 років, вартість виробленої електроенергії (LCOE) становитиме 3–8 центів за кіловат-годину.

Компанія орієнтується передусім на агро- та переробні підприємства, для яких електропостачання критичних ділянок процесу — питання не комфорту, а безперервності роботи: вентиляція в тваринництві, подача кисню при вирощуванні риби тощо. Турбіна задумана не як заміна сонячних панелей чи інших джерел генерації, а як доповнення до енергетичного міксу — вітер історично був майже недоступний для бізнесу як джерело власної генерації. У компанії наголошують, що прямих конкурентів у сегменті приміського вітру зараз немає: великі турбіни розраховані на інші умови — вищу швидкість вітру, продаж електроенергії в мережу, — а сонце команда розглядає радше як партнера, ніж конкурента: вітер, за їхніми спостереженнями, сильніший саме тоді, коли сонця менше, і більш рівномірно розподілений протягом року.

Перший пілотний проєкт на 30-кіловатну турбіну компанія планує запустити наприкінці третього – на початку четвертого кварталу з Kormotech, одним із топових світових виробників кормів для тварин; паралельно вже ведуться переговори з іншими зацікавленими компаніями, частина з яких підписала листи про наміри. На розробку 100-кіловатної версії Sirocco Energy нещодавно отримала грант від Єврокомісії у розмірі 500 тисяч євро, а серед подальших планів — зробити турбіни модульними, з можливістю апгрейду від 30 до 100 кВт, і працювати як напряму з бізнесом, так і через дистриб’юторів та інсталяторів, що вже займаються сонячними панелями чи системами зберігання енергії. Окрім українського ринку, команда дивиться на США та Європу, де бачить попит на стабільну децентралізовану електроенергію для агровиробників і переробних компаній.

У розмовах з усіма сімома командами повторюється схожий сюжет: технологія народжується не з абстрактної ідеї, а з конкретної проблеми, яку засновники бачили зсередини галузі, — на заводі, на фермі, в дистрибуції пестицидів чи в університетській лабораторії. І в кожному випадку доводиться долати той самий бар’єр — недовіру ринку, яку не переконати розповіддю, лише цифрами, пілотами й часом.

Показово й те, що ці сім компаній охоплюють практично весь виробничий ланцюжок — від обробки поля та моніторингу ґрунту до здоров’я тварини, зберігання врожаю, контрольованого вирощування в теплиці, наскрізного управління господарством і стабільного електропостачання бізнесу. І хоча більшість команд поки орієнтується передусім на український ринок, майже кожна з них після навчання в Берклі почала дивитися ширше — шукати партнерів, дослідників чи навіть перші контракти за кордоном. Українська агротехнологічна сцена, схоже, вже переросла межі одного ринку.