Як працює світова система обміну генетичними ресурсами рослин, і що це означає для України

Практична перевага полягає у тому, що українські селекціонери будуть мати доступ до глобального генофонду з 2 млн зразків сільськогосподарських культур. Це означає можливість легально отримувати тисячі зразків пшениці, ячменю, кукурудзи, зернобобових, кормових культур, а також багатьох інших культур, визначених Додатком 1 до Договору.

Для України це особливо важливо, зважаючи на війну та кліматичні виклики, які зростають з кожним роком. Селекціонери отримують доступ до різноманіття генетичного матеріалу, тобто це – джерело генів. Адже чим більше матеріалу, тим більша можливість зробити якісний добір, це є базою у селекційній роботі.

Весь процес координує Мультилатеральна система (MLS). Передача матеріалу йде за однією стандартною угодою, яка мімімізує паперову рутину: звернення за стандартною формою, без потреби додаткових домовленостей. Потрібне насіння для досліджень тепер можна отримати за достатньо простою і прозорою міжнародною процедурою. Договір передбачає не лише доступ до матеріалу, а й міжнародний обмін інформацією та технологіями, наукове співробітництво, спільні дослідження. Для українських селекційних інститутів це означає значно ширші можливості співпраці з міжнародними генбанками та дослідницькими центрами.

Це одна з найбільш цікавих особливостей документа. Стаття 9 окремо визнає внесок фермерів у створення та збереження генетичного різноманіття рослин.

Більше того, держави повинні сприяти захисту традиційних знань, справедливому розподілу вигод, участі фермерів у прийнятті рішень, збереженню можливості використовувати насіння відповідно до національного законодавства. Це означає, що фермер перестає бути лише покупцем насіння – він визнається партнером у збереженні агробіорізноманіття.

Договір також містить окрему фінансову стратегію — країни з перехідною економікою можуть отримувати підтримку для створення генбанків, розвитку селекції, навчання спеціалістів, модернізації лабораторій, дослідницьких програм. Для України після війни це відкриває додаткові можливості залучення міжнародних ресурсів.

Договір передбачає баланс між інноваціями та відкритим доступом до генетичних ресурсів, і фактично будується на трьох принципах.

1. Генетичний матеріал не можна «приватизувати». Стаття 12 прямо говорить, що одержувач не може заявляти права інтелектуальної власності, які обмежують доступ до генетичних ресурсів у тій формі, в якій вони були отримані через багатосторонню систему. Тобто не можна взяти зразок із міжнародного генбанку й просто запатентувати його як власний.
2. Другий принцип — нові сорти охороняються. Договір передбачає захист системи інтелектуальної власності. Якщо селекціонер використав отриманий матеріал і створив новий сорт із власними селекційними досягненнями, він може охоронятися відповідно до чинного законодавства про права селекціонерів.
3. Третій принцип – якщо заробляєш, потрібно ділитися вигодами. Це головна відмінність від більшості міжнародних угод. Якщо компанія використовує генетичний матеріал із багатосторонньої системи і створює комерційний продукт, вона має забезпечити справедливий розподіл вигод – через механізми, визначені договором і стандартною угодою про передачу матеріалу. Це можуть бути фінансові внески, обмін технологіями, передача знань або інші форми підтримки. Таким чином формується модель: «отримав доступ – створив інновацію – поділився вигодами».

Спираючись на засади Договору, у перспективі українські фермери отримають:

• швидший доступ до сучасних сортів, адаптованих до кліматичних змін,
• ширший вибір генетичного матеріалу для селекції,
• потенційне фінансування програм зі збереження агробіорізноманіття,
• механізми справедливішого розподілу вигод від використання генетичних ресурсів.

Для України, яка синхронізує своє законодавство з європейським, цей договір поєднує три цілі: збереження генетичного різноманіття, розвиток сучасної селекції та захист інтелектуальної власності. Він демонструє, що права селекціонерів і права фермерів мають працювати як механізми, які доповнюють один одного: інтелектуальна власність стимулює інновації, а міжнародна система доступу до генетичних ресурсів забезпечує, щоб ці інновації базувалися на справедливому обміні ресурсами та вигодами.

Сюзана Григоренко, виконавча директорка Насіннєвої асоціації України