Виклики для українського агропромислового комплексу. Що спрацює?

Які виклики стоять перед вітчизняним сільським господарством і які рішення спрацюють, розповіла заступник міністра аграрної політики та продовольства з питань євроінтеграції Ольга Трофімцева.

Як нового заступника міністра з питань євроінтеграції мене часто запитують про те, які ринки ми плануємо розвивати. Вже кілька років поспіль найбільшими імпортерами української агропродукції є Азія (займає 40% нашого експорту), ЄС та Африка. Думаю, що в середньостроковій перспективі географія особливо не зміниться, але ми будемо розвивати регіони по структурі експорту.

Зміна структури українського експорту з перевагою продуктів з доданою вартістю для мене особисто є своєрідним викликом.

Проте тут я хотіла би виділити кілька основних проблемних питань, які тісно пов’язані з перспективами експорту та переплітаються між собою.

Кооперативи чи кластери…

Насамперед, продукти з доданою вартістю можуть експортувати виробники нішової продукції. А це — середні та малі підприємства. Але стикаємося з першим комплексом проблем: недостатнє фінансування, щоб забезпечити відповідну якість всього процесу переробки, зробити сертифікацію, малі площі для того, щоб формувати товарні партії продуктів на експорт, тощо.

Вихід є — об’єднуватись. Та сама ідея створення кооперативів викликає серед фермерів здебільшого негативну реакцію. Більше того, ідея у країні загалом не сприймається. Добре, давайте говорити про кластери, які можуть стати гарною альтернативою і стимулювати експорт продукції з доданою вартістю.

Чим відрізняється кластер від кооперативів? По-перше, регіональною ознакою об’єднання. По-друге, це більш ширше об’єднання: до нього входять не тільки виробники і переробники продукції, а й науково-дослідницькі установи, консалтинг-фірми, лабораторії і т.д. Думаю, в Україні щось подібне могло б спрацювати, у тому числі, і в такому проблемному секторі як молочний.

Розвиток сільських територій

Ще одна дискусійна тема, без якої також не можна розглядати розвиток агросектору. Можливо, з часом у нас буде як в Америці чи Австралії, де на 200-500 км одна ферма. Але особисто мені не хотілося б такого майбутнього для села.

Саме тому я вважаю, що якраз кластери і здатні оживити село. У Європі поширена тенденція переїжджати у села, якщо там є комфортні умови проживання.

Звичайно, тут ми підходимо до питання інвестицій. Усі, хто займається агровиробництвом, знають, як сьогодні важко знайти кошти у будь-якій формі для розвитку чи розширення виробництва, особливо, якщо говорити про малих і середніх виробників.

Можливості сьогодні для цього є. Це міжнародні кошти, але про них мало хто знає. І це робота міністерства — доносити інформацію до сільгосптоваровиробників. І ми цим почали займатися.

Чому фермери не люблять рахувати

Говорячи про залучення коштів, слід виокремити ще одну проблему: наші виробники не хочуть прораховувати різні варіанти виробництва. Витрачають останні кошти на засоби захисту рослин, добрива, тощо, абсолютно не рахуючи, чи потрібно це робити, як від цього залежить врожайність, чи змінюється вона взагалі. І в Україні не погано б було організувати щось типу школи фермера, як, наприклад, це робиться у США. Іноді у регіоні такі умови і земля, що доцільніше перейти на органічне виробництво. Але здебільшого від цього відмахуються відразу, як від завідомо збиткового бізнесу, навіть не роблячи спроб порахувати вигідно це, чи ні.

Повертаючись до теми експорту, хочу сказати, що потрібно знову ж таки рахувати, що вигідніше — продавати, наприклад, зерно українській компанії-посереднику, чи спробувати самому вийти на зовнішні ринки.

Як бачимо в агросекторі не можна якісь речі розглядати окремо. Українським агровиробникам потрібно бути сміливішими у прийнятті нових креативних і відповідальних рішень. І це спрацює.

AgroPortal.ua за матеріалами виступу Ольги Трофімцевої на AgriDrink (26.09.2016 р.)