Клуб агроефективності: якщо правильно розмістити корів, корові — плюс три літри молока
Ефект від зручностей
«Вашим коровам хіба що музики в стайні бракує», — кажу я, думаючи, що пожартувала. Але фермер відповідає абсолютно серйозно: «Кілька тижнів тому придбав двох племінних нетелей по 25 тис. грн. Вони росли під музику. То, мабуть, мушу й у себе їм догодити. Чому б і ні? Сам люблю співати».
В оновленій стайні Миколи Пилипця 20 корів і молодняк стоять головами до великих вікон. Щодо розташування тварин у нього навіть трапилася суперечка із канадським колегою. Той приїхав як експерт від організації, куди Пилипець подав свій бізнес-план на отримання гранту.
«Я спочатку не сприйняв категоричності консультанта, — згадує фермер. — Бо він казав: «Не нервуйте мене, розверніть худобу хвостами до проходу». Та мені як господарю було незрозуміло, за якою такою логікою маю змінювати звичне? Отож-бо й воно… насправді є логіка. Бо до хвоста нам частіше доводиться підходити, виграємо у часі — доїння двічі на день, прибирання зручніше на ширшому проході, до того ж стіни не забруднюються. І коровам природніше дивитися на світло, а не всередину стайні. Тож справді все просто, і недарма колега нервував, що я не розумію елементарного».
Так само усвідомив, що варто замінити звичні годівниці-жолоби плоскими столами.
«У корови нюх вп’ятеро сильніший за людський, вона залежане, прив’яле, скисле одразу унюхає, повикидає їжу на підлогу, — пояснює господар. — А на спеціальному столі, правильно розрахованому за висотою, тварині зручно, і їжа свіжа. Кажуть, місце харчів для худоби має бути освітлене так, щоби людині можна було читати. Лампи над годівницями замінили енергозберігальними».
На 3-5 літрів на день більше стали давати корови господарю одразу після того, як по-новому розставив їх, краще організував місця годівлі, подачі води, поставив вентилятори і придбав спеціальні килимки (тварина ноги не травмує, вим’я не простуджує). Пояснення просте: корова стала щасливішою.
Обов’язково автоматизуватися
«Усюди, де збирався продавати молоко, мені ставили два запитання: скільки молока можу постачати і чи позбувся ручного доїння. Тому ще 8 років назад процес автоматизував», — розповідає Микола Пилипець.
Завдяки Львівській дорадчій службі фермер знайшов виходи на канадських донорів і за їхньою допомогою придбав високоякісне доїльне обладнання.
«Не кожному таке вдається…» — зазначаю я.
«Відкривають тому, хто стукає, Бог допомагає тому, хто щось робить, і дорогу здолає той, хто йде. Коли зруйнувалися колгоспи, сусіди пророчили, що я, тракторист, пропаду зі своїми дітьми. Бо їх у мене десятеро. А тепер кажуть: «Ага, йому добре, бо у нього аж десятеро дітей». Не догодиш цим людям», — широко посміхається Пилипець.
При цьому фермер додає: «Я міг би сісти і нарікати на долю та владу. Міг поїхати за кордон полуницю у Польщі збирати або дружину відправити італійцям прислужувати. Тоді діти як би самі росли? Оцінив те, що маємо, у чому є досвід. Маємо землю, щоби працювати, руки і голову — щоби вчитися. Пішов вчитися підприємництву. Це тільки радянська влада виховувала наймитів, яким аби менше робити і зарплату вимагати. А ми в собі повинні господарів виховати. І дуже багато постійно вчитися».
Перед канадськими донорами довелося серйозно звітувати за наданий кредит у різних напрямках — бухгалтерському, ветеринарному, юридичному, технологічному. Подужав. За обладнання і придбання корів розплатився упродовж чотирьох років. Ферма одразу стала працювати ефективніше. Від 4 корів поступово доріс до 20 тварин. Зараз кожна дає на день не менш ніж 22 літрів молока.
Кооператив — це довіра
Зрештою, свою численну сім’ю Пилипець може прогодувати з власного господарства: молоко, м’ясо, город, поле 40 га. Найважче, визнає, було, коли одночасно мав 2 студентів і 8 школярів. Тепер четверо вже отримали вищу освіту, двоє навчаються у вишах і тільки наймолодший ще ходить до школи. Багатодітний батько переконує, що нікого спеціально до якоїсь певної професії не підштовхував і залишатися біля батьків теж не агітував. Мовляв, важливо, щоби самі визначилися, без примусу: «Мені достатньо, що за якоїсь термінової потреби можу гукнути — і вся моя армія збереться на допомогу».
Самостійні Пилипці самі собі раду дають, мають усі не найгіршу роботу після закінчення механічного, будівельного, агрономічного, ветеринарного факультетів (скажіть, що аж геть без батькового впливу!).
В усьому у фермера чіткий розрахунок. Рослинництво відхилив одразу — воно дає прибуток раз на рік. А з тваринництва копійка капає цілий рік. Тому на 40 га землі вирощуються переважно корми. З городини продаються хіба що залишки картоплі.
Молочної продукції з власної ферми родина споживає десь 1-2%. Продавати решту якнайвигідніше можна з грудня до березня, коли реально скористатися ситуацією на ринку і диктувати власну ціну. Літом господарство програмується на плановий спад.
Потенціал найбільшої ефективності тепер вже досвідчений Микола Пилипець бачить в об’єднанні таких, як він, свідомих фермерів у кооперативи. Загалом переконаний, що успіх розвиненої країни базується саме на середньому бізнесі.
«Якість молока від одноосібників, котрі доять вручну, абсолютно не можна порівнювати з нашою, фермерською. Жодним чином. Не дивно, що їм молокозаводи платять по 2 чи 4 грн за літр. Майбутнього у такої продукції немає», — переконаний фермер.
Своє молоко Пилипці раніше постачали у торгові точки Львова, але ціна у 5,5 грн фермера не влаштувала, та й возити за 60 км накладно.
У своєму селі Кам’яна Гора Жовківського району зібрали 70 господарів, які своє майбутнє побачили у кооперативі. Ще 70 однодумців додалося із сусідів. Завдяки обласній дорадчій службі ініціативні селяни пройшли навчання, а згодом і отримали косарку, грабарку, прес-підбирач, інше обладнання для спільного користування.
Члени кооперативу гуртом продають молоко по 10-11 грн/л.
«Але ми поки що замалі, — розмірковує Микола Пилипець як один із лідерів кооперативної громади. — Для наших умов оптимальним було б мати хоча б 250 членів. В першу чергу для того, щоби гарантовано формувати ефективну товарну партію молока на день у 3-4 тонни і, відповідно, завжди мати солідних покупців. Конкуренція».
Подумують і про організацію переробки. Головним гальмом для неї поки що вважають бюрократію, необхідність отримання купи дозволів. Але громада вчиться і пробує, набирається досвіду.
Микола Пилипець, наприклад, захоплено розповідає про дружбу із кримськими переселенцями, ялтинцями Дмитром та Ольгою Анісімовими, які круто змінили своє життя і розпочали зовсім нову справу в Дублянах біля Львова — варять дивовижно смачні сири: осетинський, фету, моцарелу, адигейський — і теж планують поступово розширювати бізнес.
«Маємо навчитися довіряти людям і вірити в себе — це обов’язкові умови для успішного бізнесу, — підсумовує Микола Пилипець. — Погано, що кооперативи у багатьох асоціюються з колишніми колгоспами. Наші діди ще пам’ятали, як у них відбирали землю, коня, корову. Тому у наших кооперативах, боронь боже, не має бути жодного натяку на примус. Тільки добровільність, мінімальний символічний внесок, який повертається, коли ти раптом захочеш вийти. Усе тримається на своєрідному кодексі честі. Хто підвів громаду — тому нема віри, з тим більше не працюємо. Кожне відділення обирає своїх представників у загальний колегіальний орган. Хоч я, наприклад, не маю прямого доступу до грошей, зате маю авторитет і можу впливати на спільне рішення».