Зрозуміти фермера: погляд банкіра

Банки, щойно оговтавшись від жорсткої кризи, належно оцінили неперевершену комбінацію стійкості та незакредитованості малих та середніх господарств, і один за одним почали запроваджувати або розширювати програми агрокредитування.

Проте, як не дивно, банки знову і знову скаржаться на брак якісних позичальників, а від фермерів ми продовжуємо чути: «Де взяти гроші на розвиток бізнесу? Коли банки почнуть кредитувати малих фермерів? Коли кредити подешевшають?» І, зрештою: «Банки нас не розуміють…»

То чому ж, попри відчутний інтерес банків до агросектору, більшість дрібних агрогосподарств залишається без доступу до фінансування? І кого насправді кредитують банки?

Відповідь на ці запитання проста і складна водночас. Банки кредитують клієнтів, які здатні повернути кредит. Щоб упевнитись у цьому, банк вивчає діяльність фермера, історію минулих посівів та врожаїв, місцеві показники врожайності і особливості ґрунту, оцінює витрати і прогнозує обсяги надходжень від продажу майбутнього врожаю, перевіряє, чи має фермер достатньо землі й техніки для її обробки (у власності чи в оренді), яким іншим майном володіє тощо.

Як фермер обробляє землю, так банк обробляє інформацію. Для активних на ринку агрокредитування банків нескладно скласти все докупи і спрогнозувати результат. І останніми роками вони докладають чимало зусиль, щоб прискорити процеси обробки інформації та прийняття кредитних рішень.

Як нема чого обробляти, то не буде і продукції. Без землі немає врожаю, а без інформації — кредиту. І саме тут дається взнаки багаторічна звичка більшості невеликих фермерів і так званих одноосібників вести справи «тихо», продавати врожай за готівку, «підмальовувати» звітність «як треба», а не як є насправді, не морочитись із коректним оформленням прав оренди тощо. Бізнес у тіні «не родить» необхідну для банку інформацію, і тому залишається «невидимим» для нього.

Практичний досвід банків свідчить — ті, хто працює «по-білому» і прозоро, без надмірних зусиль отримують кредити, торгуються за кращу ставку, ще й користуються державними програмами фінансової підтримки (наприклад — з компенсації частини витрат на виплату відсотків або придбання техніки).

Доволі жорстка конкуренція за таких клієнтів (адже їх справді обмаль) змушує банки шукати шляхи до terra incognita — розвивати нові методи оцінки кредитоспроможності, вивчати поведінкові моделі, налагоджувати партнерство з постачальниками добрив, засобів захисту рослин, посівного матеріалу тощо.

Більше того, готовність банка кредитувати у невеликих обсягах фактично «всліпу та під чесне слово» стимулює деяких фермерів до поступового переведення бізнесу в офіційну площину — щоб мати можливість кредитуватись більше, дешевше та на інші строки. І приклади є, коли такий «небанкоспроможний» клієнт після кількох років співпраці стає цікавим для інших банків і завдяки конкуренції може вибирати кращі умови кредитування або навіть користуватись послугами кількох банків.

Як ми бачимо з практики, успішні приклади співпраці банків та аграріїв є. Але поки в агрокредитуванні триває гра світла і тіні, переважна більшість дрібних господарств залишаються без доступу до кредитів та без ресурсів для розвитку бізнесу. Що гірше, їхня в середньому невисока продуктивність (порівняно з агрохолдингами та закордонними виробниками) значно обмежує потенціал розвитку сільських територій та економічного зростання країни в цілому.

Звісно, ми — і банкіри, і фермери — можемо і далі жалітися на важкий бізнес-клімат, повільність реформ і неясність перспектив. Але якщо справді прагнемо розвитку і сталого зростання, успіху для свого бізнесу та для країни, то починати зміни маємо з себе.

Олена Коробкова, виконавчий директор Незалежної асоціації банків України