Зацікавити аграрною наукою — лише початок. Що далі?

У січні 2025 року виповнилось три роки з вашої релокації до Швейцарії. Чи можете ви сказати, що процес інтеграції завершений, і ви стали повноцінною частиною місцевої громади?

Юлія Шевченко: Варто зазначити, що це не перший мій досвід релокації, й у обох випадках мети повної інтеграції, «бути, як своя» — не було. Зараз таке завдання також не стоїть. Я їхала за новим досвідом роботи в інтернаціональній команді, маючи попередній науковий та професійний досвід і вже маючи родину. Тому стати «справжньою швейцаркою» просто не було актуальним, хоча, безумовно, хочеться мати якнайменше барʼєрів у спілкуванні з місцевими. Також зауважте, що у мене семирічна дитина, і це є великою допомогою в соціалізації, оскільки в місцевому суспільстві дуже розповсюджені заходи для дітей, постійні святкування днів народження тощо, і очікується, що ти братимеш у них участь.

Втім, до чого варто бути готовим у релокації — хай навіть плановій, а не вимушеній?

Юлія Шевченко: Насамперед треба усвідомити і внутрішньо прийняти, що це буде дуже важко. Вас «скидають до заводських налаштувань». Це стосується не лише мови. Усі базові навички, на які зазвичай не звертаєш уваги, на кшталт приготування їжі, користування транспортом, сплати рахунків — тут потребують зусиль, які забирають енергію, втомлюють і тримають у напруженні. Тому слід намагатись якнайшвидше ці процеси автоматизувати, виробити певні ритуали, щоб частково скинути цей тягар. Якщо говорити загалом, то найбільш важкими є перші три місяці. Це період первинної адаптації, коли напрацьовується багаж скілів, база, фундамент. Цей перший час є дуже критичним. Звичайно, легше, якщо релокація не перша — ти просто розумієш, що це такий період, який потрібно пережити. Вважається, що за два роки людина більш-менш психологічно адаптується до нового середовища.

Тобто у тих людей, які за кордоном більше двох років, менше шансів повернутись?

Юлія Шевченко: Не думаю, що тут є кореляція. Готовність повернутись залежить від стартової мети релокації. Якщо я їхала за PhD, то завершивши дослідження — повернулась. Період у два роки — це більше про здобуття внутрішнього комфорту, а не точка незворотності.

Наскільки принциповим є мовне питання?

Юлія Шевченко: Навіть зі свого, безумовно, не вичерпного досвіду, можу сказати, що це залежить від країни. Я два роки жила у Фінляндії, працювала над дисертацією, і там інтеграція мала б, здається, даватись важче через надскладну для вивчення мову. Проте в Гельсінкі ти цього не відчуваєш через велике ком’юніті експатів і розповсюдженість англійської мови. У Швейцарії чотири офіційні мови, і жодна із них — не англійська. До того ж ми живемо в невеличкому населеному пункті, де багато старших людей, і вони розмовляють швейцарською німецькою, яка суттєво відрізняється від Hochdeutsch. Проте місцеві дуже привітні, й будь-яке нерозуміння компенсується великим бажанням допомогти. Хоча для тих, хто відчуває себе некомфортно в таких випадках, кращим вибором будуть великі міста — той же Базель, де багато іноземців.

Які найбільші відмінності на рівні побуту?

Юлія Шевченко: Треба бути більш організованим і заздалегідь усе планувати. Різниця в форматі відпочинку. Наприклад, у неділю майже нічого не працює, тому в суботу завжди багато справ. Із проведення часу в закладах переключились на хайкінг, зустрічі з друзями, дитячі свята — все на вулиці, для чого є багато облаштованих місць. Усе максимально просто, із рівнем заможності конкретної родини масштаб заходів ніяк не корелюється.

Фото: Семінар  з експертами Університету Цюріху (ZHAW)

Є багато клубів за інтересами — від спортивних до творчих, для різних вікових категорій. Дізналась про суто базельський вид спорту — сплав на невеличких суденцях, на яких ти веслуєш стоячи. Це дуже важко, особливо проти течії, проте безкоштовно, і місцеві залюбки навчають новачків.

Як тут виглядає усереднена сім’я? Наскільки розповсюджений «стандартний» поділ гендерних ролей і формат «чоловік-здобувач»?

Юлія Шевченко: Як на мене, суспільство максимально рівноправне. Як на рівні зовнішніх проявів — застосування фемінітивів (усі спеціальності тут мають жіночі закінчення тощо), так і в частині прийняття рішень. Наприклад, якщо дитячий садочок чи комунальні служби надсилають родині листа, то там обов’язково буде звернення до обох людей у подружжі. У бізнесі рівність також відчувається. Тобі тиснуть руку, повноцінно спілкуються, не виключають із жодного процесу. Якісь недоречні коментарі виключені, або це якийсь максимально поодинокий випадок. Це радує і трохи дивує, зважаючи, що Швейцарія — одна із останніх країн Європи, де жінки отримали право голосу: це відбулось лише в 1971 році. З іншого боку, дошкільний догляд за дитиною (в українському аналогу це ясла) тут дуже дорогий. Для деяких місцевих — непідйомний, тому в сімʼях, де двоє та більше дітей, жінки часто працюють із дому або на фрілансі. Із минулого року вартість такого догляду була суттєво знижена, щоб полегшити матерям повернення на роботу. Також деколи є вимоги забирати дитину на ланч, навіть якщо вона в садочку або школі, й найчастіше це зобов’язання лягає на жінку.

Декларована гендерна рівність трансформується в професійну?

Юлія Шевченко: Наука взагалі доволі нейтральна в цьому питанні сфера. Я не відчувала жодного упередження ані в Україні, ані в Фінляндії, ані в Швейцарії. Ти працюєш над своїм дослідженням, спілкуєшся з усім світом, отримуєш результат і відповідно до нього отримуєш підтримку, заохочення, ті ж гранти. Мають значення досягнення, цитованість, твій прогрес, а не стать. Щодо інших сфер, то, безумовно, має бути гендерний баланс, механізми його досягнення — дискусійні.

Розкажіть про ваш функціонал у Syngenta.

Юлія Шевченко: Наразі моя позиція експерта з інновацій у глобальній команді Інституту захисту рослин є дуже цікавою. Це моя нова роль, доволі нетиповий випадок, оскільки моєю попередньою позицією був маркетинг у цій же команді. Відіграло роль, що у мене є PhD. Цікаво, що історично Базель — це місто відкриттів, про що найкраще розкажуть декілька десятків музеїв. Тут зосереджено багато фармгігантів, аграрних глобальних гравців на кшталт Syngenta, є багато наукових хабів, дослідницьких центрів, венчурних фондів, є дуже потужна платформа при Базельському університеті.

Неподалік Базелю, а саме у м. Штайн, розташований науково-дослідний центр Syngenta із багаторічною історією, який є одним із ключових осередків глобальних досліджень компанії у сфері захисту рослин і вивчення ґрунтів, що відіграє ключову роль у створенні інноваційних рішень для сільського господарства в усьому світі. Я надзвичайно рада можливості співпрацювати з командою висококваліфікованих вчених центру. Разом ми працюємо над розробкою перспективних технологій, які мають потенціал трансформуватися в практичні діагностичні сервіси.

Фото: Випробування біологічних препаратів в Інституті захисту насіння компанії Syngenta, Штайн

Наприклад, методи визначення родючості ґрунтів та інструменти оцінки ефективності біологічних препаратів у різних кліматичних зонах. Важливу роль у нашій роботі відіграє агрономічна команда, яка безпосередньо взаємодіє з фермерами з різних країн. Це дозволяє нам чітко визначати потреби аграріїв, тестувати прототипи, планувати пілотні проєкти та оперативно отримувати зворотний зв'язок. На основі цієї інформації ми адаптуємо наші розробки для потреб різних країн і регіонів. Особливо мене надихає можливість спілкуватися з клієнтами та технічними експертами з різних куточків світу.

Обмін досвідом, обговорення успіхів і викликів у впровадженні нових технологій дозволяють постійно вдосконалювати наші рішення. Це також чудова нагода поділитися унікальним українським досвідом та перейняти кращі світові практики. Така міжнародна співпраця не лише збагачує наш професійний досвід, але й сприяє розвитку сталого глобального аграрного сектору.

На вашу думку, які практики потрібно впровадити в Україні, щоб залучити молодих жінок до науки?

Юлія Шевченко: Мені пощастило мати прекрасних учителів, починаючи з сільської школи, де моя тітка викладала хімію та біологію. А після закінчення біологічного класу в Києві я вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме в гімназії у нас були додаткові години біології, позакласні заняття в Малій академії наук, де я почала писати свої перші наукові роботи. В нас була можливість їздити на заняття в університети, які організовували спеціально для нас, зокрема були практичні та лабораторні години. Лише зараз розумію, наскільки багато було додаткової роботи для вчителів і викладачів. Але ж це дало свій результат! Я зрозуміла, що саме цей напрям мені цікавий, вибір фаху був свідомим, і батьки мене підтримали.

Тому, виходячи зі свого досвіду, я думаю, що ключем для популяризації наукової діяльності можуть бути рання спеціалізація, талановиті вчителі й підтримка родини.

Але зацікавити — це лише початок.

Фото: Семінар  з експертами Університету Цюріху (ZHAW)

Коли я починала займатись науковою діяльністю, темою моїх досліджень був вплив хронічного опромінення на фітопатогени рослин. Ця тема дуже цікава і досі актуальна, оскільки має як фундаментальну, так і прикладну цінність. Я працювала в прекрасному колективі науковців й досі в дуже теплих стосунках зі своїм науковим керівником. Я бачила дуже багато суперталановитих молодих науковців. Але ж вижити на зарплату молодого вченого було дуже важко, фінансування було обмежене, а матеріально-технічна база наукових інститутів геть застаріла.

При цьому в пострадянському суспільстві існував своєрідний академічний снобізм, буцімто слід займатись «чистою наукою» і навіть не думати дивитись у бік бізнесу. В той час я жодного разу не бачила на лекціях якогось підприємця або стартапера, який, припустимо, запустив крутий продукт чи сервіс, і якого б університет запросив поділитися своїм досвідом зі студентами. Радує те, що часи змінилися. Бізнес, освіта та наука створюють ефективні партнерства і колаборації.

Щодо мого досвіду, то мені вдалося отримати грант на дослідження від Фінської академії наук. Таким чином я опинилася в Університеті Гельсінкі на медичній кафедрі, де продовжила досліджувати патогени, але вже людини. Там я, мабуть, вперше познайомилася з науковцями, які, окрім написання дисертаційних робіт, паралельно працювали в командах і створювали інновації з розумінням, як потім їх комерціалізувати. Навіть за відсутності великої зарплати грантова система давала можливість вченим подорожувати, спілкуватись із міжнародним ком’юніті, розвиватись і рости.

Як я спостерігаю, то за кордоном до цього додався ще і бізнесовий складник — майже при кожному університеті є консультанти від венчурних фондів, інкубатори тощо, які зацікавлені в нових ідеях і готові підтримувати перспективні дослідження. Це те, що також може привабити молодь — професійний розвиток, кар’єра, подорожі, інтеграція в міжнародну спільноту, обмін досвідом тощо.

Дякую за розмову.

Світлана Яценко, AgroPortal.ua