Третя за кількістю аграрних видань книгозбірня у світі розташована у Києві. Це — Національна наукова сільськогосподарська бібліотека Національної академії аграрних наук України.

«У іноземних гостей, послів різних держав широко розкриваються очі й аж руки тремтять від захвату, коли ми демонструємо наші шедеври», — зізнається директор унікальної бібліотеки, доктор сільськогосподарських наук, професор, академік НААН Віктор Вергунов.

Інструкції реформ існують давно

Дежавю! Це усе вже колись траплялося. А де ж банальна робота над помилками? — не раз хотілося вигукнути, доки пан академік потроху знайомив із своїми скарбами.

Приміром, у нас вже був етап історії, коли великі та селянські господарства замінили всю техніку і сорти основних культур на іноземні. Тоді 40% з них, і особливо великі землевласники, розорилися. Це сталося після реформи 1861 року.

Як 150 років тому агросектор виходив із кризи? Досвід можна елементарно підгледіти у книжках:

  1. Били на сполох, що не враховано особливостей місцевих ґрунтів, не адаптована техніка, технології вирощування та сорти.
  2. Найсвідоміші специ розпочали дослідну справу. «Авторитетний землевласник Петро Аркадійович Кочубей у Згурівці 1872 року створив унікальне дослідно-навчальне господарство замкнутого циклу, — нагадує Віктор Вергунов. — З експериментальною фермою, дослідним полем, розсадниками, розплідниками, ландшафтним садом, кращим за уманську «Софіївку», — усе це на 500 гектарах. До речі, росіяни, чия імперія тут була, ніде не згадують цей факт. Нас Згурівський дендропарк зараз може багато чому навчити, коли зануритися в його історію».
  3. Князь Володимир Кудашев порушував стереотипи: у власному маєтку в селі Кирияківка (нині Глобинський район Полтавщини) вперше у світі 1878 року на унікальному дослідному полі та власним коштом довів перевагу неглибокого обробітку ґрунту під озимі культури як способу збереження вологи. За це удостоївся Золотої медалі столичного Вільного економічного товариства, незалежного від урядових структур, та приніс всесвітню славу місцевому Полтавському товариству сільського господарства, від імені якого проводив експеримент.
  4. Його заснували великі землевласники з метою реформувати сільське господарство. Поширювали наукові знання, створили власне Полтавське дослідне поле та періодичний друкований орган — часопис «Хуторянин». Організовували конкурси, щоби виявляти і поширювати способи раціонального ведення сільського господарства. Чимало філій товариства було створено в Україні, особливо в степових губерніях. Усе ліквідували більшовики у 1919-му. «Дискусія щодо необхідності глибокої оранки триває й досі. Можливо, визначеності немає через перерваний історичний зв’язок, — зауважує академік Вергунов. — Цього року на кошти таких, як він, ентузіастів — батька і сина Бернадських — ми відкриваємо у Кирияківці пам’ятник сміливому досліднику-експериментатору Володимиру Кудашеву, який не пошкодував власних статків. До події підготували книгу «Українські аграрні студії князя Володимира Кудашева». Професіонали, які вивчали агротехнології, проводили інтродукцію рослин, за словами Дмитра Менделєєва, поступово вибудували наприкінці ХІХ ст. в країні повноцінну сільськогосподарську промисловість. А держава, побачивши, що отримує економічний зиск від дослідництва, фінансувала систему дослідних станцій, заохочувала появу профільних навчальних закладів.
  5. «На дослідництво розщедрювалися і територіальні громади, тому що мати на своїй території експериментальні установи було дуже престижно», — уточнює Віктор Вергунов. «Хотілося б вірити, що тепер подвижництвом займуться агрохолдинги, які активно збирають під себе величезні масиви землі. Але будьмо реалістами: їхній успіх переважно тримається на дешевій робочій силі й відносно невеликій земельній оренді. Є питання до пріоритетів», — скептично налаштований учений.  

Наука + держава = дорадництво

То практикам, які зараз шукають якісних змін в агро, треба йти в бібліотеки? – цікавиться AgroPortal.ua у Віктора Вергунова.

«У таку, як наша, точно! Ми ж не просто книгозбірня — ми повноцінна наукова академічна установа, де тривають спеціальні дослідження. Готуємо науковців, розробляємо практичні рекомендації, проекти законів. Приміром, повністю розроблений поетапний план для запровадження системи дорадництва в Україні. Враховуючи його місце і роль у провідних країнах світу — за ним не менше, ніж за інноваціями, майбутнє галузевої науки», — каже науковець.

Але ж формально вона вже існує?

Віктор Вергунов: Тільки на ентузіазмі окремих людей в областях. Іноді підтримується точковими грантовими програмами.

Ми ж говоримо про взаємовигідне об’єднання дорадчих служб з наукою і системну підтримку їх на державному рівні. Підготували не тільки законопроекти, але й зробили необхідні розрахунки. Для старту дієвої дорадчої системи достатньо 70 млн грн. Продумано її впровадження трьома етапами.

Громади, які усвідомлюють, що без цього неможливо йти в майбутнє, почали самі рятуватися. Наприклад, Полтавщина виділила з місцевого бюджету 400 тис. грн на дорадництво.

Це спосіб поєднати академічну науку і практичне сільське господарство?

Віктор Вергунов: Зокрема. Ми підготували багато ініціатив. Але постійно наштовхуємося на той факт, що у наших державників немає чіткого глобального бачення і, тим більше, стратегії подальшого розвитку аграрного сектору. Легше імітувати бравурну ходу в Європу, аніж глибше замислитись над справжніми європейськими цінностями. Вони у нас є, і поки що не забуті.

У вітчизняній науці зараз модно лише дорікати в усьому…

Віктор Вергунов: 100 років тому академік Володимир Вернадський формував сучасну галузеву науку на платформі величезних здобутків світових попередників. Він цікаво поєднав американську та французьку моделі. Від американської взяв присутність на кожній території (штаті) комплексного багатопрофільного осередку для вирішення всіх проблем. Від французької — те, що наука є державною справою і нею бюджетно опікуються.

І крім того, Вернадський ввів свій додатковий елемент, щоб координувати дослідництво, — створив Сільськогосподарський науковий комітет 1 листопада 1918 р., що став предтечею теперішньої Національної академії аграрних наук України.  

Українська академія наук формувалася паралельно із Сільськогосподарським науковим комітетом з 1918 року. Сам Вернадський був президентом обох цих наукових осередків. Комітет закладав та об'єднував дослідження у різних напрямах сільськогосподарської науки, а також вів практичну й навіть освітню роботу з агрономії.

Така модель актуальна і зараз?

Віктор Вергунов: Як би там її не критикували, насправді це є краща світова модель. І вона наша. Нею варто пишатися. Але вона стає дієвою, коли нею опікується держава не за залишковим принципом.

Для довідки: Сільськогосподарський науковий комітет України більшовики ліквідували 1 жовтня 1927 року — як «націоналістичну установу». Відтоді його існування замовчувалося.

Легко зробити висновок про те, що модель Вернадського — далеко не радянська по суті, вона є справді європейською. Тому немає сенсу щось іще вигадувати в системі координації.

Натомість є побоювання, що наші новореформатори взяли за кліше російський досвід, а отже, подрібнять наукові осередки, передадуть лише на відкуп окремим регіонам, чим, зрештою, доруйнують залишки академічної науки, яка і так існує, як кажуть, «всупереч».

Як же вловити її, оту істинну європейськість?

Віктор Вергунов: Знаєте, коли подорожую різними країнами, найперше йду в їхні музеї та бібліотеки. От зараз під враженнями від недавньої поїздки до Німеччини. Диву даєшся: як уважно, трепетно, натхненно німці зберігають свою історію, цінності з очевидним наміром взяти усе актуальне для сьогодення!  

З огляду на проблеми Німеччини, відчувається, як вони використовують усі історичні можливості, щоби довести єдність своєї держави. Заради об’єднання вкладають величезні кошти у ретроспективу.

Це повна протилежність тому, як спотворює історію, поводиться з нею деструктивно Росія та й, відверто кажучи, багато хто з наших діячів.

Нейнезграбніше наша держава працює на ниві створення саме ідеологічного, об’єднуючого — спільні пантеони слави фактично порожні. Крим та Донбас тому підтвердження.

Бачиш по-сучасному досконалий інструментарій європейських вчених, хоча йому вже сотні років, спостерігаєш за державницькою послідовністю та науковою глибиною. Стає зрозумілим, чому еліта старушенції Європи розглядала нашу територію як предмет війни. Дозволяла собі «юзати» наші землі, аж до того, що вивозили чорноземи.

Вони відчували, що ми не цінуємо своє коріння, не відстежуємо послідовність свого розвитку, а отже, цікавимо більш метикуватих сусідів лише як сировина.

Як не згадати мудре застереження Григорія Сковороди:

«Вас Бог одарил грунтами,
но вдруг может то пропасть…»

Справді животіємо, маючи під ногами нечуване багатство. Цим дивуємо світ. Все тому, що так досі не спромоглися визначитися з головними пріоритетами.

Про які пріоритети йде мова?

Віктор Вергунов: Прикладів безліч. Чому, приміром, держава не транслює головний політичний меседж для обдарованої молоді: їдете навчатися всьому найкращому, найпередовішому у світі, а ми підготували доступну програму для вашого повернення — робочі місця, заохочення, стимули, щоб втілили отримані знання і досвід саме у себе вдома (колись же у Петра І така система спрацювала).

Багато спілкуємося з послами європейських країн, з якими маємо творчі зв’язки. Вони розповідають, які спеціальні програми, цільові гранти розробили, щоб забрати до себе талановиту українську молодь.

Натомість нашим владникам, виходить, не до цього. Швидше подбають про європейців, яким вигідно утилізувати свій автомотлох на наших дорогах.

Для мене головний критерій майбутнього очевидний. Історія української нації засвідчила, що найбільшими її здобутками були і є все-таки наука та освіта. Тільки це наше багатство завжди було розпорошене, розмите, неоформлене по-державному. Бо системи влади, які були на українських землях, ставили перед собою зовсім інші завдання.

І у сільськогосподарській дослідній справі держава діяла переважно за принципом політичної доцільності.

Чи є можливість тепер змінити цей вектор?

Віктор Вергунов: Наша бібліотека до 100-річчя академії готує 3-томне видання, де будуть зібрані історії 100 найвидатніших діячів аграрної науки. Дуже показово ось що: 70% цих імен були викреслені радянською історією, знівельовані, не згадувалися десятиріччями.

Молода держава мала б зосередитися на глибоких, фундаментальних пріоритетах. Та у мене забагато запитань до нинішніх провідників. Часто державні менеджери виявляються непідготовленими. Спадає на думку прикрий висновок: радянська влада боролася за те, щоб не було багатих, а теперішня — щоб не було розумних?

Розумні виховуються у бібліотеках?

Віктор Вергунов: У нас в країні, за різними даними, поки що існує близько 40 тисяч бібліотек, включно зі шкільними. У них працює понад 70 тисяч співробітників. Це великий культурний потенціал мав би бути.

Але насправді усі вони розпорошені за різними 22 відомствами. Виживають, хто як може, якось боязко тягнуть свого воза, хто куди. Загальну систему книгозбірень по-державницьки ніхто не контролює. Невідомо навіть, скільки конкретно книг в них є.

Ви зверталися по допомогу до держави?

Віктор Вергунов: Часто нам від неї доводиться оборонятися. Ледь віддихалися після того, як у 2009 році тодішній прем’єр-міністр своїм поданням на ім’я голови парламенту хотіла змінити чинне законодавство, знявши науковість у діяльності спеціальних бібліотек. Довелося роз’яснювати, що не всі бібліотеки публічні, що існує наукова діяльність бібліотек, і вона не може зашкодити інформатизації та культурі України.

Теперішня влада теж додала проблем. Вона чомусь забуває, що бібліотекарі, як кажуть, теж на бойових рубежах зі збереження генетичної ідентифікації нації у вигляді книг. Як наслідок, внесла розбрат, призначивши, незрозуміло за яких критеріїв, непомірно вищі зарплати співробітникам бібліотеки, що ще недавно була головною для КПРС, а сьогодні на хвилі популізму стає чи не головною в країні. Тим часом жодна бібліотека в Україні не вписується у стандарт комплектування фондів. Спроба частково вирішити проблему за рахунок створення Українського інституту книги, незважаючи на рекламу, так і завершилась нічим.

Що цей стандарт означає?

Віктор Вергунов: До книгозбірень має постійно надходити чітко визначений відсоток книг, які виходять за певний період часу. Так заведено в усьому світі. Всюди в світі бібліотеки фінансуються державою чи великими меценатами. Але не у нас. Бракує коштів. Система, коли приватні видавництва мають надсилати безкоштовний примірник бібліотекам, до кінця не працює.

Про яку Європу може йтися, якщо не існує не лише загального книжкового реєстру за кількістю, але й реєстру книг, які утворюють національне надбання, тобто найцінніших примірників?!

То скандал із зникненням унікального видання «Апостола» теж можна логічно пояснити таким безладом?

Віктор Вергунов: Швидше — це вже закономірність. Багато історичних артефактів із архівів, я впевнений, вже повиносили. Тепер на черзі бібліотеки. Думаю, спритники якраз розплановують бізнес на приватних колекціях.

За моїми даними, упродовж 3-х останніх років, насамперед через процеси децентралізації, закрилося понад 500 бібліотек. Фонди незрозуміло де. Це — ознаки дикунства.

Чи вдається вашій бібліотеці поповнювати свою колекцію?

Віктор Вергунов: Якщо у 1991 році ми поповнювали фонди 20-ма тисячами книжок сільськогосподарської тематики на рік, то нині в країні друкується близько 600 у рік, з них — 300-400 примірників доходять до нас. Мало того, як тоді виділялося 100 тис. грн на передплату періодики, така ж сума і зараз, з тією різницею, що фінансового ресурсу замість 100 найменувань вистачає ледь на 20.

Зберігаємо книги 35 мовами з 59 країн світу. Постійно організовуємо виставки видань, які належать до категорії «Національне надбання». Іноземці не приховують захоплення, говорять, що ми навіть самі не усвідомлюємо, яким багатством володіємо.

Приміщення книгозбірні проектно розраховане на 8 млн примірників. Однак внаслідок підміни документів наша бібліотека — одна із перлин України — фактично не має власного приміщення. Для зберігання маємо всі умови за вологістю, температурою, затемненням. Та частина, що за нею закріплена, насилу вміщує тільки 1 млн видань. Як далі бути — не знаю.

Фактично, ви не просто читальня, а є навчальним закладом?

Віктор Вергунов: Насправді ми унікальні. Аналогів такої структури немає. При нашій бібліотеці існує єдиний у світі Інститут історії аграрної науки, освіти і техніки. Працюють 13 докторів, 28 кандидатів наук, є аспірантура, докторантура, спеціалізована вчена рада. Раніше приїздили росіяни і страшенно нам заздрили, бо у них такого типу наукові заклади закриваються. Дуже не хочеться, щоби ми повторювали їхній шлях.

Запрошували до себе кожного президента і прем’єр-міністра: приїздіть і подивіться на наше багатство, зрозумійте, завдяки чому ми виживаємо. Але сформуйте концепцію, що ж має зберігати держава, підтримайте справжні цінності.

На жаль, я поки що не бачив жодного подібного великого проекту від влади.

У нас навіть концептуально не визначено, за чим майбутнє — за книжками чи інтернетом.

А може, в тому й заковика, що молодь більш прихильна до інтернету?

Віктор Вергунов: Частково згоден, адже і ми затребувані, бо маємо електронний каталог.

Частину фондів завдяки меценатам змогли оцифрувати. Але лабораторія невелика і кадрів бракує, тому в електронний формат поки що перевели здебільшого найцінніші видання.

Але книга сама по собі завжди залишиться витвором інтелекту і мистецтва. Навряд чи мірилом «продвинутості» сучасності є ігнорування книжки як такої.

Я був у 40 країнах світу, дуже розвинутих, і ніхто ніде не скорочує бібліотеки. США — інформаційно, технічно набагато потужніші за нас, але там кількість бібліотек постійно збільшується.

Та навіть у сусідів-білорусів у центрі Мінська постав грандіозний сучасний комплекс. Верхні поверхи — більше для розваг. Розумію, маркетинг. Але внизу — чудова читальня. Вона приваблює молодь, формує інтерес до книжок.

Ви мрієте про таке приміщення для своєї бібліотеки?

Віктор Вергунов: Поки що нас тільки обмежують, фактично незаконно відібрали площі, потіснили.

Зараз вже ми досягли максимальної кількості книжок у фондах. Треба вигадувати, куди поміщати наступні надходження.

Звісно, мріємо про достойне унікальної книгозбірні модернове приміщення. Точніше — культурно-освітній, а головне, інформаційний центр. Потужній аграрній державі соромно не мати такого профільного центру.

За сучасного оснащення у нас цікаво буде не тільки науковцям, але й молоді, підліткам, дітям. Проведемо захоплюючі тематичні екскурсії, покажемо рідкісні книги, яким позаздрять музеї. І географії додамо: постійно організовуємо виставки літератури країн, книги яких зберігаємо.

Але наша робота не лише у книгосховищах. Часто виходимо працювати в регіони. Досліджуємо місцевий історичний досвід, технології, подвижників. Сформували в Україні нову складову краєзнавства — аграрне.

Змогли знайти кошти на встановлення кількох десятків меморіальних дошок і пам’ятних знаків. От на черзі — події, пов’язані зі вшануванням Володимира Кудашева на Полтавщині, на його батьківщині. Там же на початку вересня до Дня знань у Полтавській державній аграрній академії відкриваємо дошку члену Української Центральної Ради професору Павлу Тушкану.

Відшукуємо історії та знаменитих людей, яких земляки відкривають для себе і захоплюються ними.

Так у людей формується гордість. З нею варто йти у Європу, не тільки із «кешем».


Ірина Садова, AgroPortal.ua

Мультимедіа