Ринок землі: міфи та факти. На рідній, не своїй землі. Частина 1

Прадід не дійшов додому: його схопив інфаркт, і він помер перед домівкою, бо все майно, що родина наживала з 1874 року, в один день перейшло місцевим неробам та алкоголікам, яких поставила нова влада за нове керівництво села. Його родина належала до так званої малої української шляхти, в економічному плані — середнього класу, а згідно терміну нових завойовників — до куркулів. Дане село було наполовину заселене українізованими німецькими колоністами, які були дуже добрими господарниками. Згодом всі вони зникли: їх арештовували вночі, вивозили до Сибіру або розстрілювали.

Старшому синові прадіда дали 15 років тюрми, дружині — 7. Моя бабуся уникла арешту, але отримала велику кількість трудоднів, внаслідок яких підірвала своє здоров’я і через рік після народження матері померла у віці 27 років. Старший син був забраний у групу західно-українських куркулів для будівництва БАМу біля Байкалу, де з 1500 осіб вижило 180. Мертвих не забирали: просто закопували на місці після хрестика у документі наглядача як використаний матеріал з метою статистики та контролю пайків на харчування. Прабабуся була заслана в Башкирію, де піднімала «цілину» з іншими молодими українками, дружинами куркулів. За ними наглядали внутрішні війська НКВС-МДБ та кримінал, співпраця між якими завжди була проти інтелігентних і розумних людей. Завойовник і бандит однаково мислять. Бо ж ціль одна: жити за рахунок тих, хто працює.

Так зникли цілі покоління українських господарів, ґаздів, що могли на піску вирощувати добрі врожаї, бо джерелом була щоденна праця і любов до своєї рідної землі. Культура пошани до землеробства передавалася з покоління в покоління: було майже святе відношення до хліба та землі, що годувала і берегла сам дар життя.  

Земельних реформ було кілька в Східній і Західній Україні за часів Російської та Австрійської імперій. Гасла — для народу, а на практиці — для вузької групи аристократичних родин, що мали владу. Основні проблеми, що були в Західній Україні: це «пропінація», «сервітути», «індемнизація». «Пропінація» — це було монопольне право аристократів на виробництво горілки. Як результат, владі не були потрібні мудрі селяни, а напівтверезий забобонний житель на тій території, що чорно працював і нічого не мав. Ним було легко маніпулювати та визискувати. Вся соціальна сфера — це була корчма.

Сервітути — це спільне користування землею і лісами місцевими громадами та аристократією. Це була, свого роду, оренда, суборенда, емфітевзис, де не було зрозуміло — чим хто володіє, але прибутки йшли до аристократії. Громади постійно програвали процеси та суперечки в корумпованих судах. «Індемнизація» — це мала би бути сплата за дармову працю селян під час панщини. Крім того, монополії фінансових посередників, що ставили високі відсотки за кредити, що доводили селян до повного зубожіння та банкрутства. Високі проценти робили сільське господарство невигідним. Селяни заставляли землю, не мали доступу до ринку збуту і штучно банкрутували. Часто їм було незрозуміло: чому, коли вони брали кредит для себе, то програвали та не мали прибутку, а коли вже наймалися як робітники на колишнє своє поле, з тим самим врожаєм, то воно приносило прибуток. Через наївність та довіру вони не знали, що таке тіньові змови, законодавчі схеми, бо їх вчили тільки слухатися того, що каже «цар» або «цісар».

Сучасність

Ті ж схеми повторилися і в 90-х роках за незалежності України: тотальне знищення соціальної інфраструктури села (бари замість шкіл, медицини, закладів культури), довгострокова оренда паїв та затримання зарплат і відсутність сплати за трудодні та за попередню пекельну працю селян в колгоспах: їм платили мало і змушували красти, щоб прогодувати свої родини під час СССР.

Згодом відбулася земельна реформа: селянам роздали паї. Все б здавалося чудово. Але кримінальні методи повторилися. Потрібно визнати, що ні за часів Російської чи Австрійської імперії, чи Польщі, так за кільканадцять років не було знищене українське село та громади, як за часів незалежності (крім періоду Голодомору). Аграрне законодавство Польщі в міжвоєнний період чи Австрії було набагато вигідніше для українців, аніж за часів незалежності. У чому ж причина? Це виникає тоді, коли отримуєш «ерзац», тобто штучний замінник низької якості: замість незалежності як гарантування прав і свобод — то лобіювання інтересів вузьких кланів, які свої амбіції та жадібність подають у вигляді реформ заради суспільного добра.

Реформи

Зараз всі говорять про ринок землі, буцімто це спасіння для сільського господарства України. Але тут потрібно поставити кілька риторичних запитань:

- Чи може політичний клас, який майже не змінювався з 1991 року (тобто змінювалися кілька прізвищ чи підставних осіб тих самих груп лобістів), який утворив політичні монопольні бізнес-імперії та довів село до руїни, тепер запропонувати ефективні реформи, щоб створити середній заможний аграрний клас?

- Чому всі говорять про концепцію продажі землі? А де концепція розвитку землі? Ми вже мали міфи про те, що приватизація промисловості мала б модернізувати заводи та принести інновації. Взамін ми отримали «офшоризацію» заводів, коли відбувається мінімізація прибутків, доведення до банкрутств, неефективного обладнання та технологій, які споживають багато енергоносіїв, за які компенсує народ з бюджету, та схеми відмивання ПДВ. Крім того, більшість «бізнес геніїв» стають супербагатими тоді, коли стають політиками, а не тоді, коли реально роблять бізнес.

- Чи політичний клас вибрав конкретний напрям: розвиток сільського господарства чи розвиток села, громад та сільських територій? Це повністю різні методи і поняття: головне ж не про показники, а роль людей у даних напрямах.

- Чому держава каже, що селяни і фермери повинні мати довіру до реформ? А держава має довіру до них? Якщо так, то чому ж така важка і незрозуміла система дотацій, допомог, кредитування? І чому фермер, що взяв державні кошти, допомогу чи дотації, згодом повинен мати велику кількість перевірок різних карально-контролюючих органів, які можуть повністю паралізувати роботу?

- Чому неможливо вирішити питання дешевих кредитів та прийняти ефективну програму розвитку села? Це ж досить просто: утворити цілісну систему від фінансування до ринку збуту.

- Чому небажання реально якісно розвинути село та штучне доведення до банкрутства подається як реформи, або, ще «краще», як процес глобалізації? А відсутність державницького захисту інтересів селян — як брак їхньої ж освіти.

- Чи ринок землі та приватизація в країнах, де слабкі демократичні інституції, призвели до добробуту сіл та громад? Як показує практика та історія: тільки там, де сильна демократія, то там і працює ефективно не просто ринок землі, а сама продуктивність сільського господарства, що приносить добробут їхнім громадянам. Там, де слабкі демократичні інституції, то ринок землі лише узаконює знищення лісів, ґрунтів, бо всі бажають «швидкого прибутку і гроша». Це бачимо на прикладах Африки, Азії та Латинської Америки. То чи працюють ефективно демократичні інституції в Україні, для того щоб запускати ринок та обіг землі?

- Чи є приклад в історії держав, які лібералізували ринок землі під час воєн та військових конфліктів? Як показує практика, такого не було, тільки може трапитися в Україні. Завоювання сучасних народів відбувається не тільки через війни: недостатньо завоювати народи, потрібно їх підкорити, щоб вони задарма працювали. В час неспокою, коли знецінена валюта через інфляцію та підвищені ризики, що призводить до міграції людей, то питання риторичне.

- Чи є стратегія безпеки щодо власності на землю та на право провадити переробну діяльність? Близько десяти мільйонів гектарів є в довгостроковій оренді компаній, що зареєстровані в офшорах. Тепер уявімо, що з’являється одна особа, що скуповує чи переоформляє акції даних офшорних компаній на одну. Ця ситуація може спокійно трапитися: таким чином, можемо мати кілька десятків юридичних осіб, але одну фізичну особу, власника-монополіста. І нічого змінювати не потрібно всередині країни… І наш «антимонопольний комітет» лише видасть чергову буллу, що все в порядку.

- Сама земля потребує не юридичних осіб, а фізичну особу-власника. Чи є прозора система та розуміння, хто є власник, чи є прозорим саме формування державного реєстру? Цього немає. Потрібен реєстр фермерів, сімейних ферм, кооперативів за напрямком роботи та географії. Встановлення кількох процедур реєстру паїв зроблене для того, щоб старі бабусі-дідусі, що не знають закону, не змогли правильно все зареєструвати, бо вже не мають здоров’я і часу. Тому відбуваються рейдерства. Кримінальні організовані аграрні тітушки є результатом прикриття правоохоронними органами та їхнім «тіньовим департаментом». Не потрібно говорити про те, що якщо хтось вкрав урожай з десятків гектарів чи «віджав» переробний цех, то неможливо встановити: без співпраці з органами влади та силовими структурами цього зробити неможливо. Вирішити можна досить швидко, встановивши відповідальність керівників місцевих правоохоронних органів, ввівши принцип права захисту приватної власності навіть озброєно, створивши кілька систем захисту: від створення офіційного реєстру до системи швидкої реакції правоохоронних органів, змінити працю державних реєстраторів. А тітушок, що хочуть заробити по 300 грн, то арештовувати і відправляти в дисциплінарний будівельний батальйон збройних сил в АТО на передову: це швидко вилікувало би бажання руйнувати працю багатьох людей за один день та наповнило би передову будівельними кадрами.

- Чи є програма продовольчої безпеки держави? Чому найкращі продукти, товари та сировину маємо відправляти на експорт, а наші діти мають їсти різний непотріб, який руйнує їхнє здоров’я? Де система захисту місцевого фермера для постачання свіжих продуктів на місцеві ринки чи у школи? Чому фермеру важко вийти з продуктами в супермаркет, який має ціль продати нам якнайдешевший, тобто, малоякісний товар за якнайвищою ціною? Це не є підхід державотворчих політиків.          Західні держави дбають про свого споживача, його родини та здоров’я, мають свої системи сертифікацій: від Японії, Китаю до Європи-Америки. Для них є головними не тільки фінансові, але і соціально-економічні показники, які є основою визначення реального процвітання держави.

- Чи є контроль і звітність орендаря перед власниками паїв за використання хімікатів на їхніх ґрунтах? В багатьох демократичних країнах зменшення родючості ґрунту є статтею кримінального кодексу: знищення поверхневого шару землі може призвести до екологічних катастроф та голоду.

- Чи не призведе приватизація до зростання цін на продукти харчування? В умовах сучасної фінансової політики призведе до 20-40%. Крім того, приватні компанії часто сіють культури, що приносять швидкий і гарантований прибуток: зернові, ріпак, соняшник, але на експорт. Тому вартість продуктів харчування на внутрішньому ринку буде підвищуватися. Це видно на прикладах ринків Африки та Азії, де є недоїдання та міграція населення, незважаючи на приватизацію земель.

- Капітал має національність: якщо береш у борг, то переважно повертаєш тому, звідки взяв через систему нормативів закупівлі техніки та технологій.

- Потрібні прагматичні ідеї і наука. Вже відбулася повна деформація термінів «народ-громада», а сьогодні деформують і питання інституції родини та сім’ї. Бо чим слабший соціально індивід, тим більше він є зманіпульованим споживачем, що не орієнтується в процесах та культурі, їсть непотріб та не може впливати на розвиток.

Висновки

Тому кілька висновків у першій частині:

- Чи потрібен ринок землі? Так. Потрібен. Але не просто ринок, а система, яка буде продуктивно працювати для добробуту своєї держави та народу. Потрібна система контролю та формування господаря, що має бути зареєстрований територіально та особисто працювати на приватизованій землі. А не віртуальні юрособи чи ТОВ у стилі «Рога і копита» від Остапа Бендера. Потрібні обмеження у кількості власності, щоб розвивався середній клас, паї ставали високотехнологічними. Наприклад, тепличні господарства з сонячними станціями, міні-переробкою, щоб зі села виходила не сировина, а товари з високою доданою вартістю. Бо створити «прихватизацію», як у випадку з промисловістю, то багато думати не потрібно.

- У нас знищена культура сільських громад, культура сімейного підприємництва. Більша частина внутрішніх європейських сільськогосподарських програм обов’язково об’єднані з освітою. Саме освіта, а не просто капітал, є основою продуктивності сільського господарства. Тож чому не закладено достатньо коштів у постанові 106 від 07.02.2018 р. (використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання фінансової підтримки розвитку фермерських господарств)? Зміни ми підготували разом із професіоналами. Достатньо підпису та бажання уряду.

- Основа розвитку с/г — це не капітали, а еліта, що вміє захистити інтереси своїх громадян. На жаль, у нас переважають лобісти, що не те що історії чи ментальності народу, а державної мови не можуть вивчити.

- Як писав Конрад Аденауер, якщо сільськогосподарська політика уряду не створює середній клас та соціальну інфраструктуру, то це є викривлена модель. Бо яка користь з високих фінансових показників, якщо люди бідні та немає комфорту життя, доріг та майбутнього?

- Чи є молоде покоління, яке може стати агроелітою? Достатньо ввести правила у культуру державного керівництва, яке мало б запрошувати своїх професіоналів. Ринок працює ефективно, якщо є професійні провідники в усіх інституціях.

Потрібно поставити собі прагматичне запитання: а що ми залишаємо після себе своїм дітям і майбутнім поколінням? Право бути аграрним пролетаріатом чи господарями на своїй рідній землі? Право легко мігрувати чи реалізувати себе? Бо на землю без народу прийдуть народи без землі… А особливо, коли народ не думає своєю головою.

Далі буде.

Зіновій Свереда, доктор соціальної економіки