Де ми хочемо бачити наш АПК через 20 років?

Ці спостереження змушують все частіше замислюватись над тим, як саме має виглядати аграрна політика країни в наступні 5-10-20 років, які базові складові має в себе включати та який напрямок розвитку українського АПК має встановлювати.

Перш за все, хотіла б відмітити, що реформування будь-якої секторальної політики є нормальним і здоровим процесом, тому що передбачає адаптацію наявного інструментарію та закладених цільових показників до постійних і швидких змін оточуючого середовища. Перегляд аграрних політик відбувається регулярно в усіх успішних країнах. На жаль, в Україні слово «реформа» стало за три десятиліття майже лайливим: або через непослідовність і необдуману різкість реформ, або ж через те, що ці реформи перетворювались на розтягнуті в часі хитання і топтання на місці без чітко визначеної стратегії та сформованих цілей. Будь-яка реформа має починатись з публічної дискусії щодо основного питання: «Навіщо» або «Для досягнення яких цілей ми запроваджуємо ті чи інші реформи?».

Тим не менш, я б хотіла поділитись своїм баченням тих змін у підходах до формування аграрної політики, які є сьогодні важливими і невідкладними з точки зору їх можливого впливу не лише на аграрний сектор України, але й на всю економіку.

Модель роботи сектору і пріоритети

Аграрна політика має завжди орієнтуватись на довгострокові цілі, які ми як держава ставимо перед собою, і відповідати на питання, як саме ми цих цілей збираємось досягти. Виходячи з цього, ми маємо сформувати конкретні засади політики та її інструментарій.

Як саме досягти справжньої диверсифікації аграрного виробництва в країні і запобігти монокультуризації? На чому Україна має фокусуватись в майбутньому в агровиробництві: на органічному сільському господарстві чи ГМО? Чи є фермером власник вертикальної ферми в Києві? Які саме галузі тваринництва мають майбутнє, зважаючи на мегатренди споживання в світовій економіці? Як регулювати ринкові процеси в АПК, щоб якомога ефективніше забезпечувати власну продовольчу безпеку, але при цьому і отримувати максимальний економічний ефект від експорту продукції АПК? Як зупинити чи хоча б уповільнити процес депопуляції сільських територій і забезпечити сектор кваліфікованими кадрами? Як побудувати внутрішні та експортні логістичні шляхи та систему інфраструктури для зберігання та переробки аграрної продукції, які б були не лише економічно вигідними, але і екологічно сталими?

І перелік цих питань для фахової і публічної дискусії, яка має передувати прийняттю тих чи інших важливих агрополітичних рішень, надзвичайно довгий. Але лише такий критичний підхід з відповідними розрахунками і чітко прописаними алгоритмами дасть нам можливість відійти від традицій формування кулуарної і досить недалекоглядної аграрної політики в Україні.

Комплексне управління природними ресурсами та кліматично адаптований АПК

Останні роки все більша увага не лише агровиробників, але і суспільства прикута до питань, пов'язаних з погодними та кліматичними умовами. В багатьох регіонах України фермери відчули, особливо в 2020 році, що глобальні зміни кліматичних умов, більш часті та відчутні погодні «крайнощі» не є фантазією вчених чи екологів, а, на жаль, стали реальністю, з якою нам доведеться жити. Відповідно, формування кліматично адаптованого АПК є нагальною необхідністю з метою забезпечення, в першу чергу, продовольчої безпеки нашої країни, а також задля збереження глобальної конкурентоспроможності сектору в майбутньому. Такий підхід передбачає системне управління природними ресурсами, включаючи земельні, водні та лісові ресурси. Розвиток системи зрошення, про який все частіше говорять на урядовому рівні після катастрофічного для фермерів Одещини 2020 року, неможливо розглядати окремо від роботи над покращенням якості ґрунтів, відновлення лісосмуг та зниження загального рівня розораності земель. Також ефективне зрошення передбачає в першу чергу перерозподіл доступних запасів вологи завдяки технологіям, а це — розвиток вітчизняного сектору виробництва обладнання і т.п.

Окрім того, все більше самі агровиробники звертають увагу на зміну агротехнологічних підходів в сільському господарстві: введення нових культур в сівозміни та запровадження мінімального обробітку ґрунту, або ж технології No-Till.

Усі ці питання мають відображуватись в законодавчих та підзаконних ініціативах профільного міністерства та комітету ВРУ, тому що саме держава має створювати та формувати сприятливі рамкові умови для розвитку кліматично адаптованого українського АПК. І це не має нічого спільного з гучномовними заявами про програму держпідтримки, в рамках якої уряд виділяє кошти на відшкодування збитків фермерам Одещини від посухи, які вони зазнали ще рік тому, тобто фактично повертає свій борг. Бо це відшкодування було обіцяне ще рік тому.

Часу на роздуми та політичні торги в цьому питанні в нас не дуже багато, тому що більшість кліматичних викликів будуть загострюватись і все більше впливати на аграрний сектор, продовольчу безпеку держави і на кожного з нас.

Розвиток сільських територій, smart-децентралізація і земельні відносини

Ми часто чуємо заклики, зазвичай популістичні та пусті, врятувати українське село. Але не не бачимо на державному рівні стратегії та чіткого покрокового реалістичного плану щодо розвитку сільських територій з врахуванням об'єктивних процесів урбанізації, притаманним всім регіонам світу та українських реалій, в тому числі демографічних та соціальних.

Сучасне сільське господарство стає все більш автоматизованим та технологічним. І це стосується не лише галузі рослинництва, але в рівній мірі і тваринництва, садівництва чи ягідництва. Тому говорити про створення робочих місць і розвиток інфраструктури сільських територій виключно завдяки створенню нових тваринницьких комплексів чи ягідних господарств та кооперативів в селах, на мою думку, є чистим популізмом.

З боку держави основним завданням є забезпечення базової інфраструктури для комфортного проживання в сільський території — доріг, швидкісного інтернету, доступу до освітніх послуг та послуг з охорони здоров'я. Окрім того, має сенс на урядовому та законодавчому рівні стимулювати розвиток несільськогосподарських видів діяльності на селі, які якраз і можуть стати джерелом створення нових робочих місць та аргументом для молоді залишатись в регіонах. До таких видів діяльності відносяться і зелений, гастрономічний або екологічний туризм, і переробка с.г. продукції, і технологічні виробництва, які можуть бути розташовані неподалік від великих регіональних центрів, але давати робочі місця в селах. Але, звичайно, не варто недооцінювати і важливість розвитку сімейного та малого фермерства, яке може бути орієнтоване на нішеві, органічні та крафтові (традиційні, локальні) продукти, попит на які в містах-мільйонниках та регіональних центрах буде зростати. Окрім того, нові можливості для таких виробників на селі дав, як не дивно, COVID-19 завдяки збільшенню онлайн-платформ для реалізації продуктів харчування кінцевому споживачу.

Реформа децентралізації має бути також частиною політики розвитку сільських територій і не йти врозріз з агрополітичними цілями в даній сфері. Інакше ми ризикуємо отримати викривлену вертикаль управління не лише в аграрному секторі у виконавчій гілці влади і втратити можливість цілісного підходу до реалізації політик в регіонах. На сьогодні, на жаль, такої синергії у політиці регіонального розвитку, формування земельних відносин та аграрній політиці не спостерігається.

Реформа земельних відносин або ж запуск обігу землі сільськогосподарського призначення також не є самоціллю, а має розглядатись всього лише як один з інструментів досягнення соціально-економічних цілей в АПК. Відповідно, поспішне та непідготовлене відповідним чином запровадження «ринку землі» не лише не дасть ніяких відчутних позитивних економічних ефектів для сектору і держави в цілому, але й, скоріш за все, дестабілізує ситуацію в галузі через надзвичайно високий ступінь невизначеності як серед власників паїв, так і серед малих і середніх фермерів. В такому важливому питанні як земельне не можна розпочинати важливий етап реформи з недоопрацьованою законодавчою та регуляторною базою. Це все одно що запускати ракету до Марсу, обіцяючи по ходу польоту доукомплектувати пару елементів двигуна.

Освіта, наука і технології

Я переконана в тому, що найголовнішим та найбільш критичним ресурсом в АПК, як і в економіці в цілому, найближчим часом стане людина, як фахівець і як споживач. Вже сьогодні не лише вітчизняний агросектор, але й економіки інших країн відчувають питання людського ресурсу як вузьке місце ефективного і сталого розвитку. Боротьба не лише за висококваліфікованих спеціалістів, але і за трудовий ресурс як такий загострюється скрізь: від ФРН до Чехії. Україна тут не є виключенням, тому нам конче необхідна відверта публічна дискусія і політична воля на державному рівні для вирішення питань, пов'язаних з повним перезавантаженням системи професійної та вищої освіти в аграрній сфері (і не лише) та питань трудової міграції для забезпечення сталого економічного розвитку країни в середньостроковій перспективі. Боятись говорити про можливості залучення гастарбайтерів в український АПК чи відсутність достатньої кількості якісних і мотивованих абітурієнтів для профільних ВНЗ — це банальне ховання голови в пісок і замовчування проблем, яке в перспективі призведе лише до їх загострення. Відповідні реформи в галузі освіти з наданням ВНЗ більшої автономності та міграційної політики для залучення робочої сили мають бути в топі політичного порядку денного.

Базою сучасного та конкурентного сектору АПК є сильна науково-технологічна основа. Без цієї складової вивести вітчизняний АПК в реальні глобальні лідери не лише з точки зору виробництва та експорту сировинних видів продукції та окремих перероблених і готових товарів, на мою думку, є завданням нереалістичним. Держава має створити сприятливі умови для формування чіткого ланцюга від наукової розробки до її імплементації в реальному секторі. Науково-дослідні установи мають формувати довгострокові партнерства з бізнесом і таким чином комерціалізувати свої напрацювання.  

Розвиток високотехнологічних сфер АПК з високим експортним потенціалом має підтримуватись, в тому числі, через програми державної підтримки на рівні з підтримкою с.г. машинобудування чи розвитку зрошення та через державний фонд старт-апів.

Питання простежуваності всього ланцюга від виробника до кінцевого споживача будь-якого продукту з використанням сучасних технологій від блокчейна до AI теж вже не є чимось фантастичним, а найближчим часом стане повсякденністю і базовою вимогою для кожного агровиробника. Тому в цій сфері чіткі та прогресивні регулювання з боку держави мають супроводжуватись наданням відповідного інструментаріюдля бізнесу в рамках розвитку цифровізації.

«Економізація» АПК: страхування, форварди, опціони

Увага до теми погодно-кліматичних ексцесів в минулому році також змусила замислитись майже всіх гравців сектору, як безспосередньо виробників, так і трейдерів чи постачальників засобів виробництва та обслуговуючих бізнесів про необхідність запровадження в Україні цивілізованого підходу до страхування ризиків в АПК, як цінових, так і будь-яких інших. Звичайно, передумовою такої економізації сектору є його вихід з тіні (а це є відкритим секретом, що, за різними експертними оцінками, понад 40% агро знаходиться в тіньовій площині). Але завдання держави якомога швидше сформувати систему стимулів і важелів для того, щоб малі, середні, та й деякі  великі агровиробники почали запроваджувати інструменти страхування своїх ризиків та перестали боятись слів «хеджування» чи «опціон».

Значну роль в даному напрямку відіграє не лише створення відповідних рамкових законодавчих умов та чітких регулювань і правил на ринку, але й паралельна широкомасштабна просвітницька та інформаційна кампанія з боку держави та установ і громадських об'єднань в регіонах, на кшталт Аграрних Палат, які можуть сприяти більш швидкому поширенню інформації та прямому діалогу з фермером чи власником ОСГ на місцях.

Відхід від односекторного бачення і підходу в аграрній політиці

Для більш ефективного управління вітчизняним сектором АПК ми маємо змінити підходи до аграрної політики з точки зору її комплексності. Насправді, це, на мою думку, має стати найголовнішою базовою характеристикою аграрної політики України: системність, комплексність і сталість. Досвід економічно успішних країн світу показує, що бачення сільського господарства і його ролі в економічній системі країни поступово змінювалось, і на сьогодні мова не ведеться про окремий сектор виробництва сільськогосподарської сировини чи навіть її переробки. Держави говорять про кругову або ж зелену економіку, інтегральною частиною якої і є агро-промисловий сектор, а в центрі якої стоїть людина. Фактично, все більше виробництво продуктів харчування розглядається лише як одна з багатьох функцій сільського господарства.

Що це означає на практичному рівні? Що будь-яке регулювання в галузі АПК не може запроваджуватись в односекторному вимірі, а має враховувати всі дотичні сектори і сфери і має розглядатись в комплексі з відповідними регулюваннями в інших галузях. Повертаючись до питання зрошення в Україні, ми не можемо розглядати цей напрямок окремо від питання доступу до прісної води через декілька років і її запасів в країні в цілому, в першу чергу, для потреб населення. Інше важливе питання, яке безпосередньо стосується агросектору, це оптимізація  застосування ЗЗР чи пестицидів, їх життєвий цикл та утилізація з найменшими для навколишьного середовища та людини негативними наслідками.

Частиною такого бачення АПК як частини економіки замкненого циклу є і так званий Green Deal Європейського Союзу, основні вимоги якого спрямовані на досягнення кліматичної нейтральності сільського господарства при бажаному збереженні рівня його продуктивності. 

Навіть цей досить неглибокий погляд на поточні виклики для українського АПК показує, що роботи для профільного міністерства та відповідних секторальних ЦОВів надзвичайно багато. І ця робота має бути чітко структурованою, системною і спрямованою на досягнення агрополітичних цілей, які забезпечать економічний успіх не лише українського АПК, але і всієї країни.

Ольга Трофімцева, голова правління Асамблеї аграрних палат України