Ментальні паркани

Як показує досвід останніх 30-ти років, саме ці ментальні паркани стали настільки міцними, що зламати їх, навіть таким великим реформаторам як Саакашвілі (ще й за кермом бульдозера), дуже непросто. 

Минулого тижня Україна вкотре дискутувала про землю. До речі, ви помічали, які теми найулюбленіші для українців? Земля і футбол (про футбол тут не будемо, хоча перемога української збірної над іспанською гріє душу).

Цього тижня Президент своїм указом ініціював передачу земель державної власності місцевим територіальним громадам. Звичайно, юристи, які читають цю колонку, вже готові заявити, що цей указ є чистим піар ходом. Мовляв, президент не має жодного стосунку до землі. Я погоджуюсь, так, але ж мова про інше: що роблять з державною власністю, в цілому і, зокрема, з землею.  

Невеликий екскурс в історію. В 2013 році в державній власності перебувало близько 10 млн га української землі. І ось на початку 2014 року, відразу після майдану, новопризначений прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк зустрічається з власниками та керівниками найбільших українських агрокомпаній. Зустріч проходить трохи не в чистому полі. На ці епохальні перемовини приїхали тоді навіть ті, хто взагалі не показувалися на людях. Тема цієї «польової» конференції була одна: що треба якнайшвидше робити в агрокомплексі? Всі були одностайні: незважаючи на буремні часи, треба розробляти земельну реформу. Причому всі дійшли згоди: почати потрібно з державних земель, які мають бути продані з аукціону.  

Чому саме з державних земель? Тут є свій аргумент. Його знає кожен аграрій. Кожен, хто мав справу з державною землею, стикався з дикою корупцією так званої Державної земельної агенції, яка і розпоряджалася державними землями на той час. Можна сказати, що величезна корупційна складова у цій агенції — при оформленні договорів оренди, або ж при отриманні землі у власність — стала для деяких аграріїв причиною підтримати Революцію гідності. Бізнес, який знав про такі апетити чиновників із цієї контори, справді, був готовий йти на все.  

Але, на жаль, земельна реформа не стала важливим пунктом порядку денного після революції. Ні у першому, ні у другому уряді пана Яценюка, а також у розрекламованій коаліційній угоді земельне питання не фігурувало.  Проблема, вочевидь, була у тому, що не було ані політичної волі, ані бажання вирішувати таке нагальне для аграрної України питання. Тодішні очільники просто не розуміли, куди, як і навіщо їм йти? Все залишилося, як було.  

До земельної реформи в Україні повернулися лише за каденції наступного прем'єр-міністра — Володимира Гройсмана. Саме тоді почав вимальовуватися силует майбутнього ринку землі, так би мовити, узагальнений образ його основних гравців. По суті, вже дійшли згоди, що таким гравцем стане фермерське господарство, яке зможе отримати у власність свої законні 200 або ж 300 га. З цим уже всі погодилися. Але знову ж таки, спрацював політичний фактор. Побоюючись втратити любов електорату перед черговими виборами, влада знову заблокувала земельну реформу. 

Втім, — яка іронія долі! — навіть така обережність ніяким чином не вплинула на результати голосування, ані на парламентських, ані на президентських виборах. Реформа так і лишилася заблокованою. 

І ось наприкінці минулого тижня Президент оголосив про передачу 2 млн га землі державної власності у комунальну власність. Важливо пам'ятати, що за часів уряду Гройсмана територіальні громади вже отримали близько 1,7 млн га. Виникає логічне питання: де поділися ще більше 5 млн га? Миші вкрали? Чи хто? Все просто і прозаїчно. Ми всі. Ми, хто зі своїми ментальними парканами, дозволили цю землю роздерибанити.  

Саме так після приватизації зникли з нашого земельного радару ділянки навколо міст. Або ж ось інший секрет Полішинеля — багато, хто пам'ятає, як таку землю в селах розбивали по 2 га, щоб потім вивести у приватну власність. А чи знаєте ви, що велика частина землі навколо міста Києва й досі належить Академії аграрних наук, тобто державі?  

Я вже мовчу про землі, надані воїнам АТО. Фронтовики, дійсно, як ніхто, заслужили на таку компенсацію. Але тоді може доцільно було б виставити цю землю на аукціон, щоб люди просто отримали свої гроші?  

Це вже інше питання. Але маємо те, що маємо. Зараз у держави, згідно даних геокадастру, залишилось 750 тис. га землі. Виникає питання: що робити далі? І тут дискусії пішли, мовляв, давайте повернемо цю землю назад. Назад — це куди? А, головне, — як? У державну власність? Але за рахунок чого? Знести великі забудови навколо Києва? Мені здається, що в головах таких «експертів» знову виростають ті самі кляті паркани, які заважають тверезо думати.  

Наостанок безжальні факти. Так, це сталося. 30 років бездіяльності на земельному ринку (або ж відносної бездіяльності, що ніяк не впливає на реальність) призвели до справжньої земельної катастрофи. До земельного колапсу, який ми нині спостерігаємо. І навіть та кастрована (або ж знову-таки напівкастрована) земельна реформа, яка уреальниться наступного року, не відповість на більшість питань. Адже консолідація земель триватиме 10, 15, або ж усі 20 років.  

Ця земельна дилема стане справжнім прокляттям для наступного покоління українців. Ми з вами, дійсно, не зуміли скористатися шансом залишити нащадкам у спадок власну землю. Хто ми? Ми — це суспільство. І наші паркани в головах стримують наш розвиток куди більше, ніж будь-які паркани на вулиці.  

Алекс Ліссітса, президент асоціації «Український клуб аграрного бізнесу», генеральний директор ІМК