Яким має бути симбіоз аграрної освіти та бізнесу?

Час вирішувати ці проблеми і переходити до активних дій не лише назрів, а й перезрів. Про те, як підвищити імідж аграрної освіти, говорили генеральний директор ІМК, президент асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» Алекс Ліссітса та ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України (НУБіП України) Станіслав Ніколаєнко.* 

Чому аграрна освіта України, на вашу думку, все ще відірвана від реального виробництва?

Станіслав Ніколаєнко: Є кілька причин. Перша — ми ще боїмося працювати з бізнесом, тому що наші старші викладачі вже не знають нового, а молоді ще не знають. І коли ми робимо спільні навчальні центри з аграрними компаніями, то моє перше прохання, щоб туди прийшли всі викладачі й побачили сучасні технології. Вони розумні люди з хорошими теоретичними знаннями, але соромляться зізнатися, що не дотягують у практичному плані.

В університеті ми вже працюємо над зменшенням прірви між нами та бізнесом. Три роки тому на кожному факультеті ми створили раду роботодавців, яку очолюють досвідчені люди з агросфери. Наприклад, голови рад роботодавців факультетів механіко-технологічного та конструювання і дизайну — генеральний директор «КУН-Україна» Асад Лапш та генеральний директор Elvorti («Червона зірка») Сергій Калапа, агробіологічного факультету — голова агрофірми «Колос», що на Київщині, Леонід Центило, а на факультеті аграрного менеджменту, до речі, очолює раду саме Алекс Ліссітса. Не рідше, ніж раз на квартал, вони збираються і обговорюють навчальні плани та програми, коригують їх відповідно до ринкових запитів. Крім того, саме аграрні компанії допомагають нам із придбанням обладнання для лабораторій, щоб, прибувши на виробництво, студенти не боялися нової техніки чи приладів, а відразу включалися в роботу. Тому діалог з роботодавцями — це перш за все.

З іншого боку, не весь бізнес готовий йти на співпрацю з нами. Алекс Ліссітса побував за кордоном, має шалений досвід і розуміє, що без кадрів вже нічого не буде. Але які в нього, як підприємця, є економічні стимули до співпраці з навчальними закладами? Коли я був міністром освіти, то пропонував змінити законодавство, зробити так, щоб бізнес мав право до 10% від фонду зарплати включати в собівартість витрати, які понесе компанія, коли візьме на практику студентів чи оплачуватиме якісь прилади. Таким чином, він заплатить на 3 копійки менше податку, але так ми виграємо за рахунок валу, за рахунок того, що діти залишаться працювати в нашій Україні.

Я вважаю, що співпраця з бізнесом — це та палочка-виручалочка, яка може витягнути університети на необхідний рівень і допомогти бізнесу.

Алекс Ліссітса: Безумовно, тут має бути двосторонній рух. Раніше ми думали, що держава має щось робити, але бачимо, що через свою зарегульованість та бюрократизацію вона не в змозі вирішувати питання освіти. На жаль, бізнес дуже довго відсиджувався в кукурудзі і думав, що хтось щось десь колись зробить. Але досиділися до того, що зарплати ростуть, а кадри не зростають професійно, більше того, їх у сільській місцевості й немає. Тепер ми спохватилися і починаємо щось робити.

Я думаю, що час ще не втрачено, але починати треба вже зараз. Саме тому, спільно з НУБіП України ми розпочинаємо освітній проект «Агрокебети». Проект, де 14 великих аграрних компаній проявили зацікавленість у підготовці агрокадрів майбутнього, готові складатися грошима, брати студентів на практику, давати від підприємства своїх менторів і ділитися своїми знаннями. І я навіть більше радію не за те, що на виході ми отримаємо 50 спеціалістів свого роду «Farm managers», а за те, що ця група компаній зробить правильний навчальний план для подальшої його імплементації по всій країні.

Ви говорите, що вчити потрібно і викладачів, адже і їм не вистачає знань у практичному плані. Де тоді шукати компетентних викладачів і яким повинен бути рівень їхньої заробітної плати?

Алекс Ліссітса: Сама система оплати викладачам в українських університетах потребує змін. Зарплати не мають бути прив’язані до кількості прочитаних лекцій, тому що кожен викладач бере на себе велике навантаження, цілими днями сидить в університеті, бо ж треба гроші заробляти і додому щось нести. Як наслідок — в нього зовсім немає часу для заняття наукою. Змінити цю систему можна лише одним шляхом — відмовитися від регуляторних актів, які не дають можливості в університеті автономно вирішувати справи. Якби у ректора була можливість самостійно визначати, хто яку отримає заробітну плату, і давати вищу тим, хто стабільно показує високі результати, хто популярний серед студентів чи працює на виробництві, то ситуація була би зовсім іншою. Ми жаліємося, що в нас погані викладачі, але питання зараз стоїть вже далеко не так, а саме як утримати тих, що є, бо завтра ми можемо залишитися взагалі без кадрів в університетах і коледжах.

Станіслав Ніколаєнко: Сьогодні заробітна плата нашого викладача є мізерною в порівнянні із зарубіжжям. Середня заробітна плата професора в США складає $9,5 тис., Німеччині — $4,2 тис., Польщі — $1,1 тиc., Китаї — $1 тис., Україні — $321. Звичайно, що окрім базової ставки, викладач може отримати ще одну премію за рахунок написання наукових статей, участі в міжнародних конференціях, співпраці з бізнесом. Ми в НУБіП запровадили рейтингову систему оцінки роботи викладача, платимо за наукові дослідження, співпрацю з бізнесом, якісне викладання. Зарплата в хороших викладачів зростає вдвічі.

Ви знаєте, є такий вислів: «Коли коня кують, а жаба ногу підставляє». От всі цікавляться, чому нашого університету немає в сотні кращих світу. А ви подивіться на річний бюджет провідних вишів: Гарвардський університет — $36,7 млрд, Єльський університет — $20 млрд, Стенфордський університет — $18 млрд, Айовський університет — $1,43 млрд, Гумбольдський університет — $0,5 млрд, Варшавський університет — $137 млн, НУБіП України — $37,5 млн. Всі українські університети мають річне фінансування десь $780 млн! І коли ректор дружнього Пенсильванського університету (США) пропонує мені скинутися по $3 млн і зробити спільний науковий проект, а в мене всього на науку є $2,5 млн, то я просто не можу цього зробити, бо вирішую питання, щоб тепло було в корпусі, щоб вчасно зарплату всі отримали, щоб у гуртожитках була гаряча вода. Ось це мій рівень завдань на сьогодні, а від мене вимагають, щоб я був кращим у світі. Хоча, звичайно, завдання правильно стоїть. І ми йдемо до цього.

І щоб ви не думали, що ми сидимо, склавши руки, зауважу, що більше 400 млн грн в рік університет заробляє як через наукові проекти, так і шляхом ведення господарської діяльності. До речі, у 2018 році в наших навчально-дослідних господарствах ми мали вищі показники врожайності зернових і надоїв молока, ніж у середньому по області: 70 ц/га та більше 7000 кг на одну корову відповідно. Нині в міжнародному рейтингу QS ми піднялися за 2018 рік на 10 позицій і маємо 190 місце серед країн Східної Європи і Азії. Але за такого бюджету це робити надзвичайно складно.

Чи було би доцільно передати вищу школу в руки самих же університетів?

Станіслав Ніколаєнко: Знаєте, як зараз формується державне замовлення? Подивилися в стелю і сформували. Ректор Арізонського університету Майкл Кроу в своїй книзі «Модель нового американського університету» пише: «Завдання університету — підготувати якісні кадри для штату Арізона та для всієї Америки». А у нас у пріоритетах Міністерства освіти і науки що написано? Підготувати якісних фахівців та інтеграція в європейський простір. Якщо звести ці два завдання, то, виходить, для кого ми готуємо кадри? Головне для українських вишів — готувати якісні кадри для нашої економіки, соціально-гуманітарної сфери.

Ось ви кажете, що немає фахівців. А вам уряд пішов назустріч чи зібрав дані, скільки потрібно агрономів чи ветеринарів? Потрібно, щоб уряд віддав нам ці функції, бо вони не те що не хочуть, це просто не їхня справа. У мене в цьому кабінеті немає дня, щоб не сиділи бізнесмени. Університет вже сьогодні просять дати 75 агрохіміків, 90 агрономів, 30-40 електриків та інженерів. Я телефоную деканам, а мені говорять: «Вибач, Станіслав Миколайович, уже всі розібрані».

Треба змінювати парадигму розвитку українського бізнесу, аграрного сектору. Слід зрозуміти, що ріст ВВП і ріст урожайності — ще не означає благополуччя країни, слід турбуватися і про соціальну сферу, поліпшувати фінансово-кредитну, цінову політику.

Алекс Ліссітса: Якщо говорити про державну політику, то чому не можна було запровадити новий податок на виведення капіталу? Адже методика дуже проста: все, що ви заробляєте в Україні, увесь ваш прибуток, який тут залишається, — він не оподатковується. Відповідно, якщо немає податку на прибуток, то можна на два розділити всю податкову інспекцію. Бо насправді ця податкова інспекція нікому не потрібна. Вони приходять контролювати кожну первинну документацію, кожен шляховий лист, кожне відрядження. А зі студентами — це окрема історія. Беремо зараз із Ніжинського агротехнічного інституту 50 осіб на практику. Практику хочемо оформити легальним шляхом, тоді їх потрібно оформляти на півставки на роботу, але щоб узяти на роботу, їм має бути 18 років, і до того ж вони за документами ще студенти і не мають права бути офіційно працевлаштованими. І виходить замкнуте коло, яке розірвати в компетенції уряду.

Аграрна сфера має не дуже хороший імідж. Як зробити її привабливою для молоді?

Станіслав Ніколаєнко: У 2018 році наш університет обрали розумні діти, бали яких є надзвичайно високими: Владислав Богданець вступив на агрохімію з конкурсним балом 200 (таких дітей в Україні всього 100), Ігор Ходаківський (технологія виробництва і переробки продукції тваринництва) — 200 балів, Анна Тимчій (біотехнологія та біоінженерія) — 198 балів, Артем Клименко (агрономія) — 198 балів, Дарина Кипіч (захист і карантин рослин) — 197 балів. Тобто, маючи високі бали, студенти обирають все-таки аграрний навчальний заклад.

В НУБіП України є чимало міжнародних магістерських програм з можливістю подвійного диплому: Master of Business Administration in Agriculture (MBA) в Університеті прикладних наук Вайєнштефан, Тріздорф (Німеччина), Master of Food and Agribusiness (MFA) в Університеті прикладних наук, Ангальт (Німеччина), «Енергетика і автоматика біосистем» та «Економіка і менеджмент» у Варшавському університеті наук про життя (Польща), «Екологія» та «Соціальна педагогіка» у Поморській академії в Слупську (Польща), «Економіка і менеджмент» у Словацькому аграрному університеті, Нітра (Словаччина), «Менеджмент», «Якість та безпечність продукції» та «Комп’ютерні технології» у Академії бізнесу, Домброва Гурніча (Польща). Також у нас функціонують сучасні лабораторії, в яких можна проводити досліди.

У нас 44 студенти з університету — це переможці та призери всеукраїнських студентських олімпіад. Це третій показник з 296-ти українських університетів. За нами перші місця із загальної екології, яка, до речі, не є аграрною спеціальністю, з інформатики, ветеринарної медицини, хімії, технології виробництва та переробки продукції тваринництва та енергетики. От мені кажуть: «Навіщо у вас факультет інформаційних технологій?» Так якраз для того, щоб прийшов до нього агроном чи ветеринар і дав завдання для написання програми з проектування урожайності чи обліку стада.

Якщо ще 3-4 роки тому в нашому університеті із села було під 70% студентів, то сьогодні вже 50 на 50. І це не зовсім добре, це наслідок недолугої політики можновладців. Середній бал на зарахування до нас студентів на спеціальність «Біотехнологія та біоінженерія» становить 189, «Ветеринарна медицина» — 183, «Менеджмент» — 186, «Агрономія» — 177, і нижче цих балів у ВНЗ ти не потрапиш. Саме тому при нашому університеті є підготовче відділення, де переважно навчаються діти із села.

Алекс Ліссітса: І це правильно, адже сільські діти не мають відповідного рівня знань через укрупнення чи перевезення шкіл, мізерну зарплату вчителів і відсутність бази як такої.

Станіслав Ніколаєнко: Ви, до речі, знаєте, що у нас в університеті є живий лауреат Нобелівської премії? Анатолій Швиденко, який закінчив у нас лісогосподарський факультет, захистив кандидатську та докторську роботи, у 2007 році отримав Нобелівську премію миру в складі Міжнародної групи експертів з питань змін клімату. Він минулого року приїжджав до нас на 120-річчя університету. Ви думаєте, комусь це цікаво в Україні? Хоч одна телекамера була, хоч один кореспондент приїхав? А ми всіх запросили. Це про що говорить? От якби ми зараз побилися з Ліссітсею або один на одного каву хлюпнули, то це всіх би зацікавило.

Алекс Ліссітса: Рейтинги однозначно пішли б угору (посміхається).

Чи допоможе в популяризації агроосвіти проект «Агрокебети»?

Станіслав Ніколаєнко: Що стосується «Агрокебетів», то університет двома руками «за». Знаєте, є такий крилатий вислів: «Щоб стояти на місці, треба вдвічі швидше бігти». То нам потрібно втричі швидше бігти, щоб наздогнати світовий бізнес. А ментори проекту будуть співпрацювати з нашими викладачами і допоможуть їм підвищити свої навички та вміння. Дана програма посилить наш виробничий напрямок. Адже знання ми даємо, уміння — частково, навички — вже складніше, а компетенцій — немає. І саме це питання вирішать «Агрокебети», де і будуть сформовані компетенції.

Алекс Ліссітса: Для мене «Агрокебети» — це проект, який дасть можливість змінити саме підходи. Якщо він запрацює зараз на базі аграрного менеджменту, то можна змінити ці підходи і в екології, тваринництві тощо. Мені дуже важливо, щоб українська аграрна освіта стала цікавою, сучасною та відповідала запитам бізнесу. Я сподіваюся, що негативний імідж, який сформувався в аграрній сфері, зміниться. Для цього ми будемо активно працювати з молоддю і показувати, що агро — це круто, інноваційно та затребувано на ринку.

Я дуже радий, що пан ректор і керівництво факультету підтримують цей проект, бо насправді без цієї підтримки дуже важко. І мені дуже імпонує той факт, що ми нарешті зійшлися — є ректор, який дивиться в майбутнє, є факультет, який готовий нести цю нелегку ношу, і є бізнес, який готовий вкладати в це свої ресурси. А це не так вже й просто. Ви уявіть: забрати 20 осіб з виробництва, привезти їх сюди, щоб вони викладали. Потім забрати 50 студентів та направити їх на 6 місяців на практику, і за все це знову платити. Це великі кошти. За моїми підрахунками, на програму за два роки буде витрачено близько 10-15 млн грн, які зараз ми активно збираємо.

Чи не стануть «Агрокебети» конкуренцією для аграрного менеджменту, який вже є в НУБіП України?

Станіслав Ніколаєнко: На мою думку, навпаки, це розвиток, це сучасний аграрний менеджмент, сучасна бізнес-школа. Я читаю курс управління, і я не можу спілкуватися зі студентами, бо вони не знають процесу виробництва. То як за таких умов можна стати хорошим керівником? Тому потрібно повністю змінювати всі навчальні плани.

Алекс Ліссітса: Цілком погоджуюся. Час не стоїть на місці, і застарілі підручники йдуть в минуле, а на зміну їм приходять розумні програми. Останнім часом багато розмов йде про переполох через «Агрокебети» в інших «модних» київських бізнес-школах і ВНЗ. Я, чесно кажучи, не бачу тут ніякої конкуренції, бо наш проект зроблено під агросектор. Але переполох у Києві ми трохи навели, і це добре. Якщо київські бізнес-школи насторожилися, значить ми рухаємося в правильному напрямку.

Дякую за змістовну розмову.

*Для довідки: перед початком зустрічі ми побували в нових сучасних лабораторіях на факультетах тваринництва та водних біоресурсів і агробіологічному, побачили студентів за дослідженнями, і це нас порадувало. НУБіП на марші, співпрацює з бізнесом, іноземними компаніями.

Іванна Панасюк, AgroPortal.ua