Фікція чи стратегія: яка роль аграрного бізнесу в сталому розвитку

03 грудня 2021, 06:07 3037

До 2030 року всі учасники Глобального договору ООН домовилися об'єднати зусилля для подолання крайньої бідності, збереження довкілля та досягнення ще низки Цілей сталого розвитку. Їхня реалізація вимагає активної участі всіх членів суспільства, зокрема бізнесу.

Чи готові аграрні компанії переформовувати бізнес, і яка підтримка у цьому процесі представників Глобального договору ООН в Україні — AgroPortal.ua говорив із гендиректором аграрної компанії ІМК Алексом Ліссітсею та генеральною директоркою «Глобального договору ООН в Україні» Тетяною Сахарук.

Тетяно, на вашу думку, на якому етапі бізнесу потрібно ставати на шлях сталого розвитку? Має бути певна точка відліку?
 
Тетяна Сахарук: Будь-яка компанія на будь-якій стадії розвитку може доєднатися до Глобального договору ООН. Ми маємо цікаві приклади, коли стартапи із самого початку вибудовують свою діяльність на Цілях сталого розвитку, і це дозволяє їм зростати в два-три рази швидше, ніж традиційний бізнес.
 
Наприклад, не сільськогосподарська компанія, але інноваційна — Effa — виробляє зубні щітки з паперу. Це на 100% перероблюваний продукт для авіаліній, готелів, який має одноразове застосування. І цей бізнес уже не встигає розвиватися за зростаючим попитом на свій продукт.
 
Це те, що стосується включення Цілей сталого розвитку в основу своєї діяльності. Тобто вони сказали: «Ми не хочемо просто заробляти, нам також важливо вирішувати глобальні питання».
 
Агробізнес має певні виробничі цикли. Як бути з цим?

Тетяна Сахарук: Сільське господарство і енергетика — традиційні бізнеси, їх неможливо переключити на сталий розвиток за один день. Проте якщо вони починають сьогодні, то завтра ми вже можемо говорити про певний прогрес.
 
Будь-який бізнес на будь-якій стадії розвитку може долучатися до Глобального договору ООН і може включатися в реалізацію Цілей сталого розвитку. Це далекоглядні плани, це бізнес, який зможе працювати, як сьогодні, так і завтра.
 
В наш час інвестори хочуть бачити позитивний вплив бізнесу на суспільство, на екологію. Якщо цього немає, то в досить швидкому майбутньому таким компаніям складно буде залучати інвестиції.
 
Алексе, ви доєдналися до Глобального договору ООН як амбасадор. Чи планує компанія ІМК стало переформатовуватися?
 
Алекс Ліссітса: Ми нині напрацьовуємо інструментарій, який ляже в основу Smart Green Strategy ІМК. Які конкретні кроки до 2030 року планує впроваджувати компанія, ми презентуємо навесні. Однозначно, наша діяльність буде більш екологічною, направленою на зменшення викидів СО2. Бізнес є бізнес, він, звичайно, повинен бути прибутковим, але він має дбати про майбутнє. І ми поєднаємо ці два інструменти.

Аграрні компанії — одні з тих, які найбільше впливають на зміни клімату. Тетяно, наскільки активно сільськогосподарські виробники задаються питанням сталого розвитку?
 
Тетяна Сахарук: Найбільші аграрні холдинги країни вже доєдналися до Глобального договору ООН, адже ми — майданчик, який дозволяє їм демонструвати те, що вони роблять, інвесторам й стейкхолдерам.
 
Якщо говорити про наповнення, то підприємства постійно знаходяться в пошуку, і всередині компанії ще моделюють, яким чином вони повинні включати Цілі сталого розвитку в свою роботу. Це непросто, адже Цілі сталого розвитку мають інтегруватися в стратегічну та операційну діяльність компанії.
 
Як щодо соціального питання: чи потрібно аграрним компаніям піклуватися про українське село?
 
Тетяна Сахарук: Ми всі розуміємо, якими є українські села. Якщо аграрні компанії працюють у селах, і часто це єдине виробництво чи роботодавець, то, звісно, цей роботодавець повинен піклуватися про людей, які у нього працюють, і про людей, для яких він працює.
 
Аграрні компанії всі без винятку зараз сконцентровані на тому, яким чином допомагати своїм громадам. Але допомога у вигляді грошей чи заміни вікон у школі тощо — недостатня. Цей простий рівень потрібно проходити та надати вудочку, щоб люди могли самі вдосконалювати своє життя в громаді, не виїжджаючи до інших регіонів чи країн.
 
І тут багато що залежить від освіти людей в селі, важливо нести світлі ідеї — яким чином люди можуть розвиватися, навіть якщо вони не працюють на цю компанію. Коли є заможна громада, то й бізнес, який в ній працює, буде більш заможним і більш сталим.

Алексе, в ІМК дуже багато сіл, де працює компанія. Smart Green Strategy, про яку зазначили вище, включатиме розвиток сільських регіонів у контексті сталого розвитку?
 
Алекс Ліссітса: Багато елементів сталого розвитку, які ми обговорюємо зараз, є в принципі нетиповими для України. Ми починаємо з нового. У Європі після Другої світової війни був величезний індустріальний бум. Він призвів до критичного збільшення викидів СО2, завдав шкоди екології. У Європі це дійсно критично. Але Україна пішла дещо іншим шляхом, і цей шлях був, по суті, спровокований розпадом Радянського Союзу.
 
Європейські журналісти закинули мені, що Україна має вдвічі зменшити використання мінеральних добрив, адже ми їх використовуємо забагато. Насправді вони не розуміють, що ми сьогодні вже використовуємо в три рази менше добрив, ніж Європа.
 
В Україні ми говоримо про інші проблеми: якщо ми ще зменшимо використання мінеральних добрив, то втратимо гумус у землі, тобто ґрунт просто виснажиться. І тому нам треба думати не про зменшення використання добрив, як це роблять у Європі зараз, а про те, яким чином зберегти землю для нащадків, адже ерозія земель в Україні — величезна проблема.
 
А як щодо соціального сталого розвитку сіл?
 
Алекс Ліссітса: У Радянському Союзі колгоспи відповідали за соціальну інфраструктуру, за школи, дитсадки і все інше. 30 років минуло, а соціальну інфраструктуру до кінця ніхто не взяв на себе. Вона частково ще закріплена за агропідприємствами, і вони несуть по суті весь соціальний тягар.
 
Якщо взяти конкретно ІМК, то на балансі у Чернігові є житлові будинки, які 20 років тому були передані на баланс міста, але за соціальну складову — водопостачання, каналізацію —відповідає компанія ІМК до сьогоднішнього дня. Подібних моментів дуже багато.
 
Це ж саме відбувається в багатьох селах: окрім сільськогосподарських підприємств, в яких на балансі водопостачання, ніхто цим займатися не може. Тому в нас питання іншого масштабу: для того ми починали децентралізацію і передачу влади на місця? Нам треба передавати соціальну інфраструктуру на місця. І тут є величезна різниця між українським і європейським селом, адже в останніх є велика роль місцевої ініціативи. Вони хочуть об’єднуватися, створюють кооперативи, групи захисту —тобто йде соціальна ініціатива знизу щодо позитивних змін на селі.
 
У нас, на жаль, всі виходять і починають протестувати, але не дають нічого взамін.

Як ІМК планує надалі вибудовувати співпрацю на місцях?
 
Алекс Ліссітса: Ми прагнемо будувати зовсім іншу комунікацію з селом й іншу соціальну програму. Ми хочемо, щоб це не були «подачки», а щоб був розвиток підприємництва, ми хочемо наше село заразити «вірусом» сталого підприємництва, дати основи того, яким має бути село, як можна зробити класичний бізнес у сільській місцевості й водночас зберегти землю, воду й навколишнє середовище.
 
Люди на місцях — не гості, які приїхали, нашкодили й поїхали, вони живуть тут кожного дня. Тоді виникає запитання: як допомогти селу? Як прибирати сміття? Навколо сіл у нас просто закидано сміттям! Стихійні сміттєзвалища всюди. І до нас звертаються люди: давайте вириємо яму й усе сміття туди закопаємо. Тобто питання не виникає: допоможіть нам, як зробити, щоб сміття своєчасно сортували, зносили й вивозили або будували переробний завод. Людям треба сміттєву яму, а потім прорити колодязь біля цієї ями, щоб далі пити воду…
 
Це означає одне: повна несвідомість того, що ми робимо. І це той шлях, яким я не хочу йти: рити ями для сміття й паралельно пробивати свердловини без дозволів, без розуміння — скільки тієї води, яка її якість. Потім ми дивуємося, чого люди хворіють. Незнання ситуації кардинально відрізняється від того, що відбувається в Європі або в інших країнах світу. Тому, як на мене, повна зміна підходів до ролі кожного, хто проживає в сільській місцевості: що ми там робимо, як ми це робимо — ось це дуже важливо, і це процес не одного року.
 
Тетяно, розкажіть, чи Глобальний договір ООН бере на себе освітянську місію?

Тетяна Сахарук: Глобальний договір — це ініціатива, яка виникла в системі ООН у 2000 році. До цього система ООН працювала на рівні урядів або в соціальній сфері. Але на початку тисячоліття вирішили, що рухати вирішення глобальних проблем без бізнесу неможливо, бізнес є рушієм цих позитивних змін. Тобто наша цільова аудиторія — це бізнес. Більшість того, що ми робимо, ми робимо з бізнесами й для бізнесів. Водночас ми не можемо відійти від громади, від людей, які працюють на місцях — це також наші стейкхолдери, тож вони опосередковано залучаються до вирішення Цілей сталого розвитку. Ми беремо участь в оцінюванні та виборі проєктів, спрямованих на розвиток громади, які проводять різні компанії для громад, в яких вони працюють, та які підтримують. І через це – співпрацюємо з громадами.

Як компанії визначитися, які Цілі сталого розвитку обрати для власної стратегії?
 
Тетяна Сахарук: Охопити всі цілі можуть лише ті компанії, які за основу мають greenwashing.Нещодавно почула від однієї компанії: «Ми виконали 12 із 17 цілей». Це підхід, який свідчить, що компанія взагалі не розуміє, що робить. Звісно, краще обрати одну, три, максимум — п’ять цілей і на них сфокусуватися: заради чого компанія працює взагалі в цій громаді, в Україні; чому не в Нідерландах, чому тут, що доброго й класного ми несемо в цю громаду? Кожна ціль тягне за собою інші, вона може торкатися будь-якої з 17 цілей, але ж фокус повинен бути на одній чи декількох.
 
Яким чином обрати? По-перше, ми говоримо про те, що сталий розвиток повинен входити до стратегічної та операційної діяльності компанії. Якщо ви аграрна компанія, то навряд чи будете піклуватися про океани, яких в Україні взагалі немає, — це недоречно. Коли ми говоримо про села, то це і освіта, і здоров’я населення, це земля, зміна клімату — це той фокус, який очікує громада від компанії. Але якщо компанія говорить: «Ми надали подарунки в дитячий будинок, солодощі до Дня святого Миколая» — це взагалі не про сталий розвиток, це концепція, коли ти можеш зробити щось ще додатково. Тобто ти вже сталий у своїй основі, у тебе є бажання, фінанси, людські ресурси — тоді ти можеш зробити щось ще назовні. Але ж починати потрібно зі своєї основної діяльності, обирати ті цілі, які стосуються тебе.   
 
Потрібно досить чітко розуміти з погляду бізнес-процесів, де ти завдаєш найбільше негативу. На сьогодні німецьке законодавство визнало, що будь-який бізнес несе негатив у своїй основі, отже він повинен відповідати за його мінімізацію або ж взагалі нівелювати його своїми позитивними діями. Таким чином бізнес має визначитися, де цей негатив найбільший. Потім подумати — де може бути найбільший позитив, і через всі ці важелі визначити, яку ціль сталого розвитку слід обрати в фокусі.
 
Алексе, яка тут роль держави?

Алекс Ліссітса: Тут треба розуміти кілька речей: основна функція держави — дати людині відчуття безпеки в будь-якому напрямі. Держава гарантує контроль за тим, щоб закони або нормативні акти виконувались. Якщо ми говоримо про сталий розвиток у сільській території, то наведу один приклад. Я днями повернувся із Сумщини — дихати немає чим. Чому? Не тому, що там працює індустрія, а тому, що до сьогоднішнього дня палять траву й листя. У нас підняли штрафи, але питання в тому — чи є в наших людей далі свобода спалювати все, що вони бачать?
 
Йдеться про кожного окремо. І тут просвітництво вже не допомагає, це очевидно. Тож треба просто виконувати прийняті закони, тобто штрафувати всіх, хто на сьогоднішній день на присадибних ділянках, на городах палить все, що до нього потрапило. Цей приклад показує роль держави, вона має ультимативне право застосовувати силу, якщо захоче. Але чомусь українська держава не хоче застосовувати силу там, де йдеться про кардинально важливі речі для розвитку тієї чи іншої громади.
 
Це саме відбувається восени всюди: починаючи з кінця серпня проїхати Україною неможливо через задимлення, адже ми все спалюємо. І тут не проблема в якихось там перспективах або бізнесі, це проблема кожної окремої людини. Вирішити це екологічне питання можна в принципі за 2-3 роки. Чому на сьогоднішній день у нас в ресторанах ніхто не палить? Здавалося б, десять років тому всі палили, і це було нормально, всі були з цигарками. І коли запровадили правило, то сказали: «Воно не буде працювати, всі будуть палити й надалі». Втім не палять, якщо немає відведеного місця. Працює!
 
Чому не можна запровадити або втілити в життя ті норми, які вже є, — це мене дивує. Тому роль держави дуже зрозуміла: це застосування сили й виконання законів там, де вони прописані.
 
Тетяна Сахарук: Такі локальні мережі Глобального договору, як у нас, є в 70 країнах світу. Компанії, які приєднуються до цієї ініціативи, працюють в 163 країнах світу. Ми досить часто спілкуємося з нашими колегами з інших країн про те, яким чином вони залучають бізнес, що вони роблять для цього. І більшість представників західних країн кажуть, що вони взагалі нічого не роблять, за них все робить держава. Саме вона спонукає бізнес вести свою діяльність у сталий спосіб. Це створює таку екосистему, коли люди розуміють цінність Глобального договору або цінність сталого розвитку, які можна впроваджувати в своєму повсякденному житті. У нас, дійсно, не вистачає законодавства, яке б спонукало людей не робити того, чого можна не робити. Люди часто взагалі не розуміють, що можна вести свою діяльність в інший спосіб, що це шкодить і їм, і їхнім сусідам, і їхнім дітям. Я думаю, що роль держави — імперативна, коли повинні вноситись заборони на такі речі, і просвітницька — вона повинна бути, оскільки в один день все не зміниться. Просвітницька — через дітей, показувати, що можна діяти по-іншому. І таким чином в синергії можна добитися позитивних результатів й за 2-3 роки, як зазначив Алекс.

Чого не вистачає на законодавчому рівні?
 
Тетяна Сахарук: Цього року майже всі країни світу підсилили законодавство про відповідальність компаній за захист прав людини — це і соціальний, і екологічний захист. У Німеччині з 2023 року компанії повинні будуть звітувати щодо ланцюжка постачальників. Що і німецькі компанії дотримуються прав людини в екологічній та соціальній сфері, і всі інші компанії, які поставляють продукцію німецьким компаніям, також. Тобто це означає, що якщо український підприємець постачає певну продукцію до Німеччини, він повинен відповідати законодавству Німеччини в сфері захисту прав людини.
 
У нас такого немає, у нас в 2018 році були зміни до Закону України «Про аудит», де великі компанії зобов’язали подавати екологічну звітність. Але вона така собі: можна поставити галочку, що я дійсно займаюсь проблемами екології й у мене все добре з управлінням у компанії. Це ні до чого не веде, і люди не розуміють, навіщо вони подають ці звіти. Таким чином, потрібно створювати культуру компаній у застосуванні Цілей сталого розвитку, з просування екологічних та соціальних стандартів у свою діяльність. Саме через амбасадорів ми намагаємося показувати це бізнесу: що це дійсно впливає на його роль, на його фінансові статки зокрема й на репутацію країни, в якій він працює.
 
Великий аграрний бізнес вже долучається до Глобального договору ООН і розробляє свої сталі стратегії. Алексе, а як діятимуть малі, середні агровиробники?
 
Алекс Ліссітса: Через років 3-4, якщо в тебе не буде концепції або аудиту сталого розвитку або звіту, то отримати фінансування у пристойному закордонному банку буде нереально. Це на сьогоднішній день мало стосується українських дрібних або середніх агровиробників, оскільки вони не користуються кредитами апріорі. Тому тут, скоріше, питання буде, яким чином взагалі легалізувати їхню роботу в Україні, адже на сьогодні більшість напівлегальних.

Наразі прийнято законопроєкт 5600, тож, скоріше, буде якась звітність щодо оброблюваної землі: тепер вони змушені будуть платити податки, показувати, що вони роблять, адже поки що це велика загадка. Але інше питання, яким давно стурбований не лише цей уряд, а й декілька урядів поспіль: яким чином їх легалізувати у плані звітності взагалі — фінансової, економічної й потім екологічної. І це велика проблема, адже на сьогоднішній день ніхто не розуміє — що великі та середні виробники використовують, як вони живуть, що вони роблять.
 
Ми живемо в якомусь світі ілюзій… Виправити ситуацію реально, але для цього треба зробити багато кроків, це не буде швидким темпом. Публічні компанії мають звітувати перед інвесторами, банками, стейкхолдерами. До дрібних це дійде, але пізніше. Я думаю, мінімум 10 років.
 
Тетяна Сахарук: Я думаю, тут ще важлива роль великого бізнесу, який закуповує продукцію у малого та середнього. Що зробила Німеччина із захисту прав людини — про звітування всього ланцюжка постачальників. Напевно, великий бізнес може стати тим поштовхом для малого і середнього бізнесу, який зобов’яже їх також виконувати певні стандарти в захисті прав людини. Наше законодавство може ще почекати навіть із тією швидкістю, з якою змінюється наш уряд, напевно, до цього можемо не дійти й через 10 років. Але ж ми повинні щось робити, і можливо, саме великий бізнес буде головним рушієм.

Дякую за розмову. 


Алла Стрижеус, AgroPortal.ua