Земельна реформа: час вчитися на чужих помилках

Якраз наступного дня після українсько-німецького форуму, присвяченого обговоренню можливих наслідків зняття мораторію, що відбувся під час виставки AGRITECHNICA 2019 в Ганновері (ФРН). Власне, крім часової наближеності й тематичної спрямованості, спільним для цих двох подій є те, що вони винесли роздуми і дискусії щодо запровадження повноцінного ринку землі на якісно новий рівень, де досвід інших країн потрібно аналізувати вже з більшою прискіпливістю.

Зокрема, одним із учасників форуму в Ганновері був Андреас Тіц, німецький науковець і співробітник інституту імені Тюнена в Брауншвайзі, відомий своїми дослідженнями змін у структурі власності сільськогосподарських підприємств у Східній Німеччині, колишній країні соціалістичного табору. Результати його досліджень нещодавно наробили галасу в німецькій пресі, адже виявилося, що в п’яти бундесземлях Східної Німеччини мажоритарними власниками у кожному третьому сільськогосподарському підприємстві є немісцеві, надрегіональні інвестори (в основному західнонімецькі). Шляхом участі в капіталі сільськогосподарських підприємств ці інвестори непрямо володіють тисячами гектарів землі, що перебувають в обробітку даних підприємств. За умов низької облікової ставки Європейського Центробанку та невизначеності фінансових ринків у ЄС інтерес до аграрного сектору з боку зовнішніх інвесторів — а це компанії із фармацевтичної, енергетичної, деревообробної, банківської та інших сфер — зумовлений в першу чергу привабливістю сільськогосподарської землі як активу.

Діяльність зовнішніх інвесторів уже призвела до того, що ціни на землі сільгосппризначення в Східній Німеччині з 2007 року виросли втричі (для порівняння, у Західній Німеччині — вдвічі). Крім того, більшість інвесторів використовує «шпарини» у законодавстві, наприклад, економить на сплаті податку на придбання землі (є такий податок у Німеччині), адже згідно німецького законодавства даний податок інвестором не сплачується, якщо у нього у власності перебуває не більше 95% акцій підприємства. Це викликає в суспільстві багато запитань щодо справедливості розподілу та рівного доступу на ринок. У той же час у контролюючих органів офіційно «зв’язані руки».

Ще більше запитань щодо справедливості правил гри на ринку землі виникає в інших країнах Східної Європи, де у контролюючих органів «руки зв’язані», так би мовити, неофіційно, під впливом корумпованих еліт. Нещодавнє дослідження журналу New York Times виявило, що в таких країнах, як Чехія, Угорщина, Словаччина та Болгарія наближені до правлячих верхівок люди (далеко не всі з них аграрії, до речі) отримали тисячі гектарів сільгоспугідь через непрозорі механізми розподілу, наприклад, недопущення до аукціонів потенційних покупців чи недостатнє інформування з боку держави про умови приватизації та продажу земель. Подібні проблеми спостерігаються і в Румунії.

При цьому обмеження «стільки-то землі в одні руки» в зазначених країнах не настільки вже й нездоланне, як люблять про це розповідати певні «експерти», і дуже часто воно не діє саме через неспроможність/небажання держави здійснювати відповідні заходи з контролю. Цікаво, що на думку як і пулітцерівського лауреата-автора згаданої статті в New York Times, так і великого кола експертів, для «ділків» основним мотивом скупки земель в країнах Східної Європи є не що інше, як можливість отримувати зиск від мільйонних дотацій в рамках Єдиної аграрної політики ЄС, де, як відомо, дотації сплачуються на гектар землі в обробітку.

Вищенаведені приклади в першу чергу апелюють до інституційної спроможності держави щодо забезпечення рівних правил гри на ринку. Як бачимо, проблеми виникають навіть у країнах, де правова система вважається, як мінімум, не слабшою, ніж в Україні. На моє глибоке переконання, успіх земельної реформи в Україні загалом залежатиме від того, чи зможе держава забезпечити рівні правила гри на ринку сільгоспземель. Про це прямо свідчать результати досліджень, які я мав змогу представити під час подіумної дискусії на вищезгаданому заході в рамках виставки AGRITECHNICA 2019. Однак про це — у моїх наступних дописах щодо теми.

Зараз же, з огляду на сказане, вважаю, що при підготовці до другого читання законопроєкту №2178-10 на обговорення необхідно винести зокрема наступні тези та питання:

— Під час заходу в Ганновері від українських учасників пролунала новина, що процес оцифрування і внесення до кадастру земель державної власності просувається рекордними темпами, і ця робота буде завершена не пізніше середини літа 2020 р., а то й раніше. Загалом похвально, але це свідчить також про те, що в процесі реформи продажу земель держвласності приділяється не менша увага, ніж наданню можливості приватним власникам, тобто пайовикам, вільно розпоряджатися своїми правами. За таких обставин, яким чином держава планує забезпечити, щоб продаж земель державної власності відбувався за максимально вигідними для держави цінами? Можливо, є сенс зачекати із продажем державної землі, поки ринок приватної землі не сформує адекватну ціну?

— Яким чином держава зможе забезпечити прозорість продажу земель державної власності (на рівні ОТГ) в частині визначення кінцевого бенефіціара, особливо з огляду на задекларовані обмеження щодо площі володіння землею «в одні руки»?

— Майже взаємовиключне: запропоноване законопроєктом обмеження «в одні руки» на рівні 210 тис. га взагалі незрозуміле не тільки з точки зору розрахунків, які були покладені в його основу, але й смислового навантаження. Якщо метою цієї регуляції є запобігання виникненню негативного ефекту масштабу у сільгоспвиробників на певній стадії функціонування ринку, то звідки відомо, що ця стадія настане при володінні 210 тис. га? Крім того, при негативному ефекті масштабу, що заважатиме підприємствам орендувати землю, якої «не вистачає»? Чому це обов’язково повинно бути право власності на землю? А з огляду на наведений європейський досвід, який сенс в обмеженні власності «в одні руки», якщо воно з одного боку штучно обмежує конкуренцію на ринку, а з іншого — підвищує корупційні ризики?

— І насамкінець, яким чином будуть побудовані система державної підтримки та система оподаткування аграрного сектору в умовах повноцінного ринку землі (в коротко-, середньо- та довгостроковій перспективах), щоб не виникало штучних стимулів для монополізації ринку?

Тарас Гагалюк, старший науковий співробітник ІАМО (Німеччина), член Експертної ради УКАБ