Нова політика підтримки Мінагропроду 1: компенсація вартості української сільгосптехніки

У нещодавній новині від уряду було повідомлено про схвалення рішення щодо компенсації вартості української сільськогосподарської техніки та обладнання у розмірі 15%. Запропонована підтримка буде діяти у 2017 році для підприємств, які мають рівень локалізації (або частку складових вітчизняного виробництва) 35%. У подальшому рівень локалізації збільшуватиметься таким чином: у 2018 році — 45%, у 2019-му — 55%, у 2020-му — 60%. У 2017 році на компенсацію вартості сільгосптехніки виділяється 550 млн грн (або 10% бюджету Мінагропроду). На 2018 рік планується вже 15%, на 2020-й — 20%. Звичайно, цікаво буде  проаналізувати деталі цієї програми, але концептуально хотілося би зауважити таке.

1) Ефективність програми. Теперішня програма не є новою для Мінагропроду. Вже близько 10 років існувала програма часткової компенсації складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. За цією програмою аграріям компенсувалося 30% вартості сільгосптехніки, проте не було вимоги щодо рівня локалізації. Коштів виділялися чимало, але спорадично і тільки до 2011 року (10 млн грн). У 2004 році, наприклад, було використано 36 млн грн, в 2005 році — 152 млн грн, в 2006 році — 20 млн грн, в 2007 році виділили 132 млн грн, що в доларовому еквіваленті дорівнює цьогорічним 500 млн грн. Якщо ж подивитися статистику виробництва вітчизняного сільгоспмашинобудування, то зовсім не помітно, щоб ця програма якимось чином допомагала виробникам сільгосптехніки. То чи проводив Мінагропрод такий аналіз перед тим, як пропонувати майже ідентичний за формою та змістом інструмент підтримки виробників сільгосптехніки? Крім того, варто розуміти, які групи аграріїв отримували фінансування за цією програмою, чи мали невеликі суб’єкти господарювання доступ до цієї програми?

2) Конфлікт інтересів між аграріями та виробниками сільгосптехніки. Якщо подивитися на статистику купівлі аграріями сільгосптехніки, то неозброєним оком видно, що абсолютна перевага віддається іноземним виробникам, таким чином наші аграрії «голосують» за якість іноземної техніки, що потім відображається в цілому на кращій ефективності виробництва. Запропонована ж програма компенсації вартості сільгосптехніки пропонує аграріям зробити вибір між нижчою ефективністю та 15%-ю компенсацією вартості. Звичайно, в такому разі кожному підприємству потрібно буде все прорахувати, але концептуально на широкий загал пропонується піднімати українське сільгоспмашинобудування за рахунок аграріїв.

3) Питання локалізації. Планується, що вже в 2020 році програма компенсуватиме вартість техніки із рівнем локалізації 60%! Цікаво було б дізнатися, наскільки довгим може бути список такої сільгосптехніки. А взагалі в сучасному глобальному світі дуже ризиковано робити рівень локалізації параметром/умовою розвитку. Рівень локалізації може бути наслідком інвестиційної привабливості, легкості ведення бізнесу, але не самоціллю і тим більше умовою надання підтримки. Крім того, локалізація — це один з інгредієнтів політики імпортозаміщення, яка у всьому світі показала свою контрпродуктивність, і тим більше в Україні.

Олег Нів'євський, економіст, член Експертної ради УКАБ