Аграрно-политическое словоблудие за 30 лет независимой Украины

* Текст подається мовою оригіналу

Словоблуддя №1. Село гине, давайте відродимо українське село

Гучних заяв на цю тему дуже багато. Та від зміни назви суть не міняється: у даному контексті ніхто не замислювався, що ми маємо відроджувати, яке українське село, адже Україна — велика країна, і різниця між українськими селами суттєва.

За останні 30 років так і не було проаналізовано, чи ми хочемо відтворити українське автентичне село хутірного типу з невеликими господарями (колись їх називали куркулями), які оброблятимуть декілька гектарів землі, за рахунок чого і житимуть.

Чи ми хочемо повернути радянські колгоспи та радгоспи з відповідною інфраструктурою як у сільському господарстві, так і у соціальній сфері. Відповідно, з укрупненням українських сіл, адже, як відомо, за радянського періоду села поділялися на «перспективні» та «неперспективні», які закривали.

Або ми хочемо сформувати абсолютно нове українське село, яке б мало орієнтуватися на майбутнє.

30 років ми говоримо про відродження українського села, не розуміючи, що ми хочемо зробити. Скільки було переведено у реальну площину конкретних проєктів для сільської місцевості? Майже нічого, окрім певних місцевих ініціатив. На цьому вся історія відродження українського села закінчується, і яким те село має бути у майбутньому, хтозна.

Словоблуддя №2. Чорноземи — безцінний скарб України

Саме цей скарб 30 років усі хочуть захистити. Захистити від іноземців, захистити від олігархів, захистити від крадіїв. І тим не менше, за 30 років такого інтенсивного захисту, або більше «земельного словоблуддя», майже всю українську землю сільськогосподарського призначення, яка була на балансі держави, приватизували. На сьогодні залишилося реально нічого з землі, яка знаходиться у державній власності.

Тобто, по суті, це відверта брехня, коли говорять, що чорноземи — безцінний скарб України. Насправді ціну він має — або це корупційна ціна, або це інша ціна, але землю купували і продавали і будуть так робити. Тож 30 років, використовуючи словоблуддя на захист української землі на кшталт «земля і матір не продаються», відбувався дерибан землі. Якби приватизація земельних ресурсів почалася правильно та раніше, відповідно було дозволено ринок земель сільськогосподарського призначення так, як це робилося у багатьох країнах 20-30 років тому, ми б мали сьогодні цивілізований ринок землі.

Усе інше — аграрно-політичне словоблуддя і корупційні схеми державних чиновників, пов’язаних із питаннями дерибану української землі, яка має ціну.

Словоблуддя №3. Відродимо українське тваринництво та замінимо імпорт власною продукцією

Дуже голосні заяви багатьох політиків саме про тваринництво, що будуть додаткові робочі місця, буде власна продукція тощо. Та мало хто говорить про конкретні кроки і довгострокову програму для тваринництва.

Для того, щоб будувати нові молочно-товарні комплекси, потрібно компенсувати капітальні вкладення. Для того, щоб освоювати нові ринки, потрібні державні програми підтримки експорту. Для того, щоб мати гарні надої у домогосподарствах, потрібно компенсувати виробникам за якість, купівлю племінної худоби.

Цей список можна продовжувати. Давайте подивимось, що дійсно було зроблено комплексно для виробництва якісної експортоорієнтованої м’ясомолочної продукції. Майже нічого, за виключенням птахівництва.

Раджу подивитися на Росію, як це не модно звучить, і порівняти, як тамтешні політики не робили голослівних заяв, але тваринництво відродили. Що у нас було? Правильно, словоблуддя.

Словоблуддя №4. Забезпечимо продовольчу безпеку

Дійсно, саме це є аграрно-політичною метою багатьох країн світу. У Саудівській Аравії, Єгипті, Індонезії, Японії це питання першочергове, адже, по суті, земельні ресурси, придатні для ведення сільського господарства, в них обмежені, а кількість населення — суттєва.

Відповідно, ці країни імпортоорієнтовані, вони закуповують харчові продукти для забезпечення ними населення. Подивимось на Україну. Останні 15 років ми суто експортоорієнтована країна, яка не лише забезпечує себе усіма необхідними харчовими продуктами, але і відповідно є глобальним гравцем. Тепер виникає запитання: що ми конкретно прагнемо реалізувати в планах продовольчої безпеки?

А тут думки абсолютно різні, й точиться таке словоблуддя, що мені здається, у більшості випадків наші політики не розуміють, про що йдеться, коли вони говорять про забезпечення вирощування українського часнику або нарощування виробництва українського сала, чи картоплі, чи ще чогось. По суті, люди далекі від міжнародної торгівлі, не розуміють, що таке бізнес, на чому він базується.

Словоблуддя №5. Створення сільськогосподарських кооперативів

Не усвідомлюючи, або ж усвідомлюючи, що українці самі по собі не дуже хочуть повертатися до кооперативів, адже мають негативний досвід роботи у колгоспах та радгоспах, і ще недалеко відійшли ті часи, коли розкуркулювали, забирали все, що можна було, і насильно заганяли у колгоспи, ми говоримо про розбудову кооперативів. Просто говоримо.

Чи були створені за останні 30 років дієві програми для розвитку кооперативного руху в Україні? Дуже мало. Чи були фінансові ресурси для цього? Ні. Чи були забезпечені правові передумови для того, щоб кооперативи працювали? За виключенням 2-3 років практично нічого не було. Чого так мало ж тоді кооперативів? Чому ми про це лише говоримо? Знову словоблуддя.

Словоблуддя №6. Створення додаткової вартості у сільському господарстві

Це одна з улюблених тем. Усі переконані, що створюючи цю додану вартість, можна заробити більше грошей. У цьому певна логіка є. Але, звичайно, мало хто з наших політиків задумувався, а ще менше рахував, що ж таке додана вартість у сільському господарстві.

Побудувати завод із виробництва амінокислот чи відщеплення білків, переробки крохмалю, або ж з молока зробити йогурт і продавати в Саудівську Аравію. Балачок чимало. Але це говорить про те, що чули дзвін, та не знають, де він.

Для того, щоб дійсно створити товари з доданою вартістю у сільському господарстві, потрібна знову ж таки сильна правова база, а для цього Україна має бути інвестиційно привабливою не на словах у вигляді мнимих «інвестиційних нянь», але реально привабливою, щоб заходили інвестори, і для цього потрібні технології. У нас для цього немає ні грошей, ні сучасного обладнання.

Не забуваємо про те, що для будь-якого товару з доданою вартістю на міжнародній арені потрібна допомога, адже конкуренція сильна, і сподіватися, що нас там усі чекають, марна справа.

Список аграрно-політичного словоблуддя можна продовжувати і продовжувати. Цей короткий аналіз свідчить, наскільки наші політики заплуталися та забрехалися і зробили надзвичайно мало для того, щоб закласти фундамент майбутнього високоефективного інноваційного аграрного сектору України.

Чому до сьогоднішнього дня політики використовують старі методи конфронтації, нагнітання ситуації, пошуку ворогів замість того, щоб знайти порозуміння та консенсус у суспільстві й не лише в аграрних питаннях?

Запитання важливе та лишається без відповіді.

Та попри все це, за 30 років ми багато чого навчилися і багато чого побачили. Хотілося би, аби ми вийшли з абсолютно новими меседжами для майбутнього: як створити нове українське село, що має робити держава, суспільство для того, щоб агропродовольчий сектор був прогресивним і виробляв товари з доданою вартістю, що нам усім потрібно робити для того, аби наше село процвітало, і не лише від того, що аграрний сектор процвітає, адже у сільську місцевість потрібно направляти суттєві інвестиції.

Сподіваюся, що до кінця року ми (бізнес, політики, освіта і наука та суспільство) все-таки об’єднаємося і знайдемо відповіді на ті запитання сьогодення, вирішення яких вкрай актуальне для майбутнього.

Алекс Ліссітса, президент асоціації «Український клуб аграрного бізнесу», генеральний директор ІМК