Утримання соціальної інфраструктури агрохолдингами: потреба часу чи підкуп орендодавця?

10 квітня 2017, 08:08 3763
Олександр Лабенко

Відсутність ринку землі, слабкість державного управління (в сенсі виконання державою покладених на неї функцій відповідно до Конституції) та досить нерозвинена культура земельної оренди породжують своєрідні форми прояву корпоративної соціальної відповідальності представників агробізнесу.

Останнім часом з’явилося досить багато новин щодо висвітлення тих чи інших заходів, профінансованих представниками агробізнесу. То «відбудують» школу, то оплатять лікування, то нададуть матеріальну допомогу тощо. Чи є така діяльність з точки зору прибутковості бізнесу вигідною? Напевно, є, на жаль, не вірю в благодійність заради благодійності (хоча і бувають винятки, але ж вони лише підтверджують правило).

Загалом відбувається наступна ситуація: конкуренція за орендодавця реалізується через «приховані» орендні платежі на розвиток сільських територій, підтримку підприємницької активності чи соціальної інфраструктури тощо. Приклади тут, тут... і тут (прикладів можна наводити ще багато).

Але ж що має зробити держава для розвитку сільських територій? Адже фінансування розвитку сільських територій є завданням держави. Остання на подібні проекти фінансових ресурсів не має й отримати їх може лише у вигляді сплачених податків як основної статті доходів державного бюджету (близько 90%).

У першу чергу, завданням держави є сформувати ефективний механізм фінансової підтримки розвитку сільських територій. Джерелом наповнення такого фонду можуть бути податки, що сплачуються агробізнесом, який використовує земельні ресурси. Так, багато хто скаже, що останнє збільшення єдиного податку для сільськогосподарських товаровиробників і так досить відчутне для агробізнесу. Але це неправда. Спробую пояснити свою точку зору детальніше. В багатьох розвинених країнах бізнес-структури надають значну підтримку найманим працівникам у напрямку сприяння зростанню їх професійних якостей та соціального забезпечення (страхування тощо). Саме такі витрати можна розглядати як інвестиції в майбутнє компанії. При цьому такі компанії несуть досить значний рівень податкового навантаження і відповідно не будують (чи не відновлюють) об’єкти соціальної інфраструктури територій, де вони здійснюють свою діяльність. Тому що саме держава за рахунок сплачених ними податків має реалізовувати такі заходи.

У нашій країні агробізнес більшою мірою схильний фінансувати розбудову об’єктів соціальної інфраструктури та надавати благодійну допомогу сільським громадам та меншою мірою — фінансувати професійне зростання працівників та, як наслідок, компанії.

І тут причина полягає не в тому, що в керівництва чи власників агрокомпаній відсутнє розуміння розмежування відповідальності між бізнесом та державою, а в тому, що агробізнес розуміє: навіть за умови зростання податкового навантаження для них держава не буде ефективним розпорядником податкових платежів (ефективність використання коштів не зросте).

Взаємна недовіра — основна проблема розвитку нашого суспільства. У випадку агробізнесу його представники не вірять державі з приводу ефективності використання фінансових ресурсів, держава не вірить, що достатньою мірою оподатковує агробізнес, а самі жителі сільських територій не вірять ні першим, ні другій. На жаль, останні мають найменше впливу на подібну ситуацію, але найбільше страждають через те, що недоотримують у вартості орендної плати від орендарів та у кількості й якості соціальної інфраструктури, яку має забезпечити держава.

Олександр Лабенко, доцент кафедри фіскальної політики та страхування, НУБіП України

Думка автора може не збігатися з думкою редакції. Відповідальність за цитати, факти і цифри, наведені в тексті, несе автор.