Інвестувати в свинарство та м’ясне скотарство сьогодні дуже вигідно

Якщо говорити про свинарство, то тут не останню роль відіграла ситуація з африканською чумою свиней, через яку багато господарств прийняли рішення закритися чи скоротити виробництво. Але цей негативний фактор зіграв на руку тим свинарям, що ризикнули і вирішили працювати далі. В країні виник дефіцит свинини (сьогодні щонайменше 35% внутрішнього ринку не заповнено), що позначилося на її ціні. Якщо ще наприкінці 2016 року вартість м’яса в середньому складала 29 грн/за кг, то сьогодні —  42 грн, при тому, що собівартість його — 28 грн. Тому можна сказати, що для свинарів настали золоті часи. І сьогодні багато наших членів Асоціації активно розвиваються: розширюють виробництво, будують нові приміщення, купують маточне поголів’я. Така ситуація спостерігатиметься ще принаймні найближчі півтора року, оскільки цю ринкову нішу так швидко не заповнити.

Крім того, й споживчі настрої населення в Україні покращуються й досягли найбільш позитивних показників із 2014 року.

Не менш вигідна кон’юнктура склалася і з ринком яловичини. В Україні яловичина в рази дешевша у порівнянні з іншими країнами світу, тому за нашими бичками мало не черга покупців стоїть, багато з яких є представниками мусульманських країн. Адже, якщо наші бички йдуть за ціною 44 грн/кг живою вагою, а це приблизно $1,7, то у Франції, наприклад, вони коштують €8 за 1 кг.

Тому в пошуках дешевої української яловичини до нас постійно приїздять потенційні імпортери з країн Близького Сходу. Всіх цікавлять наші бички. На жаль, їхня кількість в Україні мізерно мала, галузь розвинена слабко, й наше тваринництво сьогодні неспроможне задовільнити існуючий попит.

Так, за рік народжується близько 1,5 млн телят, з яких 945 тис. голів припадає на приватний сектор і лише 500 тис. — на промислове виробництво. І при цьому лише 27 тис. голів експортується (за статистикою минулого року). Чому ж частка експорту така мізерно мала? Крім глобальних причин, таких як відсутність прямих контрактів у виробників, неспроможність сформувати корабельну партію, це складний бюрократичний механізм із постановкою тварини на карантин, отриманням ветеринарних сертифікатів для експорту тварин живою вагою тощо. Виробники, обходячи всі ці незручності, продають бичків перекупникам і, відповідно, втрачають у прибутку.  

Гарним виходом із ситуації стала б власна переробка. В Україні потрібно будувати халяльні забійні цехи, на яких би перероблялися бички не лише від господарств, а й від населення. Тоді ми могли б експортувати  до мусульманських країн охолоджені туші  і мали б від цього значні валютні надходження.

Ірина Паламар, голова Асоціації тваринників України