Сталий розвиток: чи потрібен він Україні

Щорічно наприкінці березня у Брюсселі проходить форум FFA 2017, де лідери промисловості, вчені, міністри, представники неурядових міжнародних організацій дискутують про майбутнє сільського господарства, намагаючись урівноважити два головні виклики — продовольчу й екологічну безпеку.

На цьогорічному ювілейному форумі FFA 2017 головною темою стало досягнення рівноваги між потребами аграрного бізнесу і вимогами суспільства. У розвинених країнах світу активно займаються пошуком такого компромісу. В Європі дискутують про те, як стимулювати приватний бізнес ділитися прибутками, як визначитися з оптимальним розподілом плати для досягнення сталого розвитку. Важливо усвідомити, що сталий розвиток — це в тому числі й економічний розвиток, не тільки екологія, а й навколишнє середовище та соціальне життя.

На будь-які провокаційні закиди на зразок «ми вбиваємо планету» можна відповісти, що з економічної точки зору це дає інші переваги. Неможливо просто займатися тільки екологією, тоді люди будуть умирати від голоду, бо їжа стане дорогою та недоступною. Тут важливо, щоб був конструктивний діалог між всіма сторонами, щоб не було радикалізму, однобокого популізму, треба прагнути до урівноваження всіх інтересів. Важливо не дати котрійсь зі сторін вдатися до крайнощів: екологічних, соціальних чи економічних. В Україні поки що не обходиться без крайнощів. Є елементи лобізму, байдужості, нерозуміння якогось з аспектів, тому треба працювати над тим, щоб була рівновага між всіма складовими.

У нас є всі передумови для того, щоб розпочати процес діалогу. Вітчизняний приватний бізнес змінився. Період накопичення капіталу вже позаду. Тепер компанії мусять інтегруватись у міжнародну економіку, користуватися доступними зовнішніми фінансовими ресурсами. Поступово змінюється і громадянське суспільство. Зараз воно не таке, яким було навіть 5 років тому, вже є розуміння ціни свободи і своїх прав.

Ми маємо асоціацію з ЄС, і шляху назад у нас немає. Оскільки уряд хоче продовжувати комунікувати на міжнародній арені, треба вирішувати проблему сталого розвитку, адже вона є важливою і для того суспільства, в яке ми інтегруємося. Якщо рухаємось в бік ЄС, треба діяти. Можливо, не копіювати досвід ЄС, але хоча б розібратись, адаптувати, показати розуміння. Для Європи, мабуть, цей етап був характерний 10 років тому, і нехай ми тут відстаємо, але важливими є напрям та паралельність руху з нашими партнерами.

На форумі ми почули, що основні країни-експортери аграрної продукції планують зробити великий ривок у найближчій перспективі, і вже крокують до цього. До 2025 року Нова Зеландія має намір подвоїти аграрний експорт, а Бразилія — валове виробництво.

Це можливе тільки завдяки тому, що вони інтегрують дії трьох складових: бізнесу, влади, суспільства. Якщо подивитись на поступ ЄС у 1980-1990-ті роки, коли робився акцент на виробництво, можна побачити, що це не давало синергетичного ефекту, тому що процес гальмували держава та суспільство. Рух вперед пришвидшився, коли від орієнтації на отримання прибутку відійшли. В Україні бізнес поки що також орієнтований лише на збагачення, тому бачимо, наскільки повільно ми розвиваємося. У нас не відбувається якісного ривка саме через те, що три фактори: держава, бізнес, суспільство — не збалансовані.

Щоб наростити виробництво, потрібне фінансування, щоб примножити його, треба покращити інвестиційну привабливість. Для цього, своєю чергою, необхідно заручитися підтримкою на міжнародній арені. Все пов’язано, не можна просто зорієнтуватись на ефективне виробництво, адже не буде сприйняття у суспільстві, підтримки, ресурсів. На жаль, поки що ми спостерігаємо дуже повільний поступ вперед. Якщо в інших країнах щорічний аграрний ріст складає +5-7%, то в Україні — від +0,3% до 2-3%.

Питання екології, соціального та економічного розвитку стають дедалі важливішими і лише загостряться із запровадженням ринку землі. Земля почне більше цінуватися власниками. Наприклад, у Бразилії 30-40% законсервованих природних зон перебувають у приватній власності. Люди мають всі права хоч завтра почати сіяти там сою або кукурудзу. Але вони цього не роблять, тому що розуміють, що отримають короткостроковий ефект, але в перспективі 10-20 років такі дії не є виправданими. Таким чином, у Бразилії приватна власність дає можливість бачити далі, ніж на 3-5 років, а без таких перспектив стимули просто не діють. Значна перевага для України полягає в тому, що нам доступні знання, експертиза і досвід, як одразу зробити правильно.

Багаторічний досвід свідчить: якісний стрибок відбувається лише тоді, коли інтереси збалансовані та інтегровані. Цей ефект не прораховується у бізнес-плані, але чітко помітний за 3-5 років з точки зору макроекономіки. Тому в Україні настав час діяти, тим більше, вже маємо орієнтири.

Тарас Висоцький, генеральний директор асоціації «Український клуб аграрного бізнесу»