Аграрна освіта: необхідне перезакладання фундаменту

Великі аграрні підприємства вже майже не займаються трудомістким тваринництвом, практично виключно сконцентрувались на вирощуванні зернових і технічних культур у рослинництві, використовуючи для цього найсучаснішу та великорозмірну техніку. 

Значна ж частина тваринництва, садівництва, овочівництва, ягідництва, всіх трудомістких галузей, за виключенням птахівництва, перекочувала у малі господарства, в яких не потрібен вузький спеціаліст. Людина в малому, а найчастіше — в сімейному господарстві має бути і зоотехніком, і ветеринаром, і механізатором, і електриком.

Технології впроваджуються карколомно швидко, ставлячи нові вимоги не лише до студентської освіти, але і до постійного підвищення кваліфікації найнятих фахівців у холдингах. Навіть провідні аграрні університети укомплектовані здебільшого не найпередовішою навчальною технікою та фахівцями, які повинні самі адаптуватись до таких змін. Хоча зараз, маю сказати, вони відверто не встигають.

Великі аграрні господарства, зіткнувшись із невідповідністю якості освіти випускників своїм постійно зростаючим потребам, вже ініціюють певні кроки співпраці з університетами з покращення викладання на випускних курсах. Наприклад, нова програма навчання прикладному аграрному менеджменту має назву «Агрокебети». Півтора року навчають додатковим навикам у напрямках агрономії, інженерії, управління підприємством, тваринництва та основ ІТ-технологій в агробізнесі.

Але відсоток подібних фахівців дуже невеликий. Тому, в контексті необхідних змін у галузевій освіті, важливіше говорити про якість підготовки більшості випускників. І робити це з огляду на практику європейських країн, враховуючи наш євроінтеграційний вибір. Перше, що впадає в око при такому порівнянні, — жахливий стан професійної освіти в Україні та відсутність взаємозв’язку між вищою та професійною освітою. Наша освітянська система в цьому питанні відверто пасе задніх. Чому сьогодні держава не використовує державний ресурс та не впроваджує спеціалізації, які допоможуть людині запровадити чи покращити власний бізнес: стати сімейним фермером, підвищити свій дохід, укрупнити господарство, впровадити найкращі практики?

Зрозуміло, що відродження вітчизняної професійної аграрної школи неможливе без відповідного переформатування ставлення держави до майже мільйону малих господарств в Україні, які сьогодні по суті є фермерськими господарствами, але жевріють в статусі господарств населення, без належної ідентифікації, без спрощеної реєстрації, без пільгових (нульових) податкових ставок та преференцій у вигляді спрощень по веденню бухгалтерського та податкового обліку, без пріоритетної та суттєвої прямої підтримки, яка в значній мірі є пряником взамін кнута, перерахованих вище вимог до легалізації свого бізнесу в податковій, соціально-пенсійній та харчобезпековій площинах.

В переважній більшості університетів Європи у вимогах до абітурієнтів лише спеціальності на кшталт «Харчова безпека» чи «Біогенетика» не будуть містити обов’язкових вимог успішного закінчення аграрного коледжу. А дві третини випускників таких коледжів у ЄС одержують освіту в двох напрямках, які можна узагальнити як «Сімейне фермерство в рослинництві» і «Сімейне фермерство в тваринництві».

В Україні молодь, яка розпочинає свій шлях в сільському господарстві, теж спершу потрібно вчити, як розпочати та розвивати власний бізнес. Для одноосібників — запроваджувати перенавчання. Робити це на рівні «Агроосвіти», коледжів або університетів у регіонах, де вони зможуть зрозуміти, чим і як вони будуть займатись, як і для чого переходити у легальне поле, в організований ринок, як зароблятимуть і утримуватимуть сім’ї. Лише за такого підходу закладатиметься основа інтересу до кооперації, до екологічних технологій, до взаємодії в межах громад.

Державні кошти вже зараз мають бути спрямовані на перезакладання фундаменту в освіті з розрахунком на те, що по завершенню реформ, пов’язаних зі створенням умов для відродження та прискореного розвитку сотень тисяч малих господарств, наші коледжі та університети змогли б прийняти на свої плечі значну кількість роботи, пов’язаної із забезпеченням знаннями та практиками найзначимішого в соціально-економічному плані сегменту сільської економіки.

Вадим Івченко, народний депутат України, заступник голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин ВРУ