Розвиток сільських територій — не проблема Мінагропроду
Складність її вирішення полягає у спробах поєднати два різних за своєю природою питання — розвиток аграрного бізнесу та розвиток сільських територій. Очевидно, є велика кількість спільних рис в окреслених проблемах. Але це лише на перший погляд!
Спробуємо деталізувати ці дві складні стратегічні загальнодержавні задачі і почнемо із розвитку аграрного бізнесу. Зразу ж варто акцентувати увагу на слові «розвиток», оскільки, якщо це випустити із поля зору, тоді легко потрапити в пастку неприродного поєднання процесів, яке ми спостерігали всі попередні роки.
Отож, розвиток аграрного бізнесу передбачає, перш за все, утвердження умов економічної конкуренції — як усередині галузі, так і між комплексами та галузями економіки України. Наступним аспектом розвитку аграрного виробництва є формування та розвиток ринкових відносин, і в першу чергу, ринкових відносин щодо використання головного аграрного ресурсу — землі. Цікавим є дане питання і в контексті поєднання розвитку аграрного бізнесу і розвитку сільських територій — легко виголошувати популістські слогани на зразок: «Земля належить народу України», «Земля — мати»… Не менше важливим у розвитку аграрного бізнесу є секторальний розвиток через економічне сприяння з боку держави. Даний ряд можна продовжити, але вже й цього достатньо, щоб помітити відсутність тут складових і заходів розвитку сільських територій.
Що ми розуміємо, говорячи про стратегію розвитку сільських територій, а тим паче про «сталий розвиток» сільських територій? Сільські території — а для українців більш звичним є поняття село - це спосіб компактного розселення значної частини населення України. Для українців він є традиційним, зрозумілим, сприйнятим історично на економічному, організаційному та ментальному рівні. Село — це відокремлена соціальна, природно-територіальна, економічна та правова одиниця спільного проживання людей. З іншого боку — це спосіб і механізм реалізації прав і свобод конкретної людини та жителів села в цілому, а саме – право на працю (і не обов’язково в аграрному секторі!), право на навчання, право обирати і бути обраним , право на охорону здоров’я і ін. Таким чином, перераховані аспекти розвитку сільських територій передбачають розвиток ряду загальнодержавних соціально-економічних підсистем — освіта, охорона здоров’я, культура, розвиток інфраструктури, розвиток інвестиційної привабливості.
Ключовим аспектом даної проблеми є система стратегування та управління процесом сталого розвитку сільських територій. Чому ми вище говорили про невдалі спроби поєднання двох стратегій такого їх втілення в життя? Відповідь на дане запитання легко знайти у оцінці результатів їх реалізації. З карти України продовжують зникати села! Ми маємо складну екологічну ситуацію. Вдумайтесь, лише під твердими побутовими відходами в Україні знаходиться територія, рівна площі такої країни як Молдова. Ми маємо обмежений доступ жителів села до повноцінної середньої освіти, до повноцінних медичних послуг. Середня номінальна заробітна плата в сільському господарстві становить 88% від середньої по економіці України і т.д.
Сьогодні ми бачимо спроби наступити на ті ж граблі, що й у попередні роки. Різниця лише в тому, що досі намагалися управляти розвитком сільських територій з позиції директора відповідного департаменту у складі Міністерства аграрної політики та продовольства, а тепер створюється нова посада — заступник міністра з питань розвитку фермерства та розвитку сільських територій.
Заступник голови одного із міністерств як рівень для стратегування даної проблеми не достатній організаційно. Очевидно, це знову буде «холостий» постріл! Шкода, оскільки, зважаючи на розгортання реформи децентралізації влади та завершення земельної реформи, ми можемо досягти в питаннях сталого розвитку сільських територій значно більшого.
Павло Коваль, генеральний директор Української аграрної конфедерації